Лазарит - Симона Вілар

– Поговори ще мені, римарю,[136] – буркнув король.

Голова в нього розколювалася з похмілля, а ще від диму багать, що просочувався навіть крізь щільну тканину його шатра. Річард любив простір, а тут доводилося тулитися в такій тисняві, що він страшенно дивувався, як після вчорашніх веселощів не вигоріло половини наметів у таборі.

Зануривши голову в цеберко, Річард кілька секунд протримав її під водою – відчуття було з малоприємних, зате думки почали рухатися швидше.

– То де ж рушник? – Король простягнув руку до застиглого за два кроки наближеного, на Річардову сорочку з довгого волосся стікали струмені води.

– Ви забули сказати: сер римар! – пихато мовив той, не рухаючись із місця.

Річард розреготався. Він дуже прив’язався до цього тямовитого й меткого городянина.

Син римаря, Толуорт так запопадливо відгукнувся на заклик короля до хрестового походу, що навербував у Кентербері цілий загін майбутніх хрестоносців. А згодом, у Мессіні, ще раз показав себе, затуливши короля від сицилійських заколотників, за що Річард посвятив його в лицарі. Після бойових дій на Кіпрі він остаточно наблизив до себе вчорашнього простолюдина – йому припав до серця цей метикуватий і веселий англієць.

Ще вчора, вирішивши особисто вивчити диспозицію навколо Акри, Річард наказав Толуортові приготувати йому одяг, у якому неможливо було б упізнати англійського короля. Тому замість посрібленої кольчуги та шолома з короною, Річард убрався в простий стьобаний акетон, а голову обмотав шматком світлого полотна на кшталт тюрбана. Схожий вигляд був і в його небожа, молодого Генріха Шампанського – Річард вирішив використати юнака як поводиря, адже той добре знав і табір, й околиці.

Саме Генріх порадив Річардові зробити тюрбан, щоб захистити тім’я від пекельної спеки. Тепер молодий граф терпляче чекав, поки король дасть останні вказівки Толуортові щодо прохачів, які вже зрання прийшли до короля.

– Нехай викладуть свої прохання і скарги Беренгарії, – звелів Річард. – Пора моїй дружині відчути себе королевою. Якщо виникнуть ускладнення, хай їй допоможе Півонія.

Щойно вони вийшли з-під накриття, їх обдало розпеченим повітрям. Сонце засліплювало, дихати було нічим.

– Боже мій! Генріху, як ти примудрився вижити в цьому пеклі? – дивувався Річард, поки вони сходили каменистою стежкою до головного табору.

– З Божою поміччю, – усміхнувся молодий граф, але не уточнив, у чому ця допомога полягала.

Та невдовзі Річард уже й не думав про жару і задуху. Він дивився, вивчав, запам’ятовував, порівнював.

Величезне місто-фортеця Акра золотавим громаддям височіло на морському узбережжі. Воно було красивим, попри патьоки смоли на мурах зі світлого каменю й поруйнування від ядер стінобитних машин. Акра розташовувалася на просторому трикутному мисі, що виступав далеко в море. Із суходолу її захищали потужні стіни й оборонні вежі, найвища і найпотужніша з яких та, що хрестоносці назвали її Проклятою. На ній було чимало відмітин від обстрілу, але вона все одно здавалася неприступною. Просто навпроти вежі стояли стінобитні машини – і діючі, і ще недобудовані. Там уже вирувала робота: стукали сокири, за допомогою блоків майстри підіймали та встановлювали на місце товсті бруси нової штурмової вежі.

Огледівши все це, Річард промовив лише одне слово: «Дурниця».

– Про що ви, королю? – здивовано перепитав Генріх Шампанський.

– Про все. Поглянь, будівельники веж працюють напівголі. А якщо сарацини виступлять? Скільки часу їм знадобиться, щоб вдягнути обладунки? Скільки загине від стріл, не маючи захисту?

– Але ж, ваша величносте, спека!

– Тс-с-с! Поки ми тут тиняємося, зви мене просто Діком.[137]

Генріх хлопчакувато розсміявся і для переконливості, знаючи, що зараз славний малий на ймення Дік не образиться, спробував був його перечепити… а натомість сам мало не впав у канаву – так спритно відкинув його ногу король.

Річард Левове Серце зазвичай простий і привітний, але зловживати його простотою й добродушністю не варто – завжди слід пам’ятати, що маєш справу з Левом. Тому граф облишив жарти та узявся щонайдокладніше відповідати на запитання, якими засипав його король. «Де розташовано резиденцію Саладіна?» – питав Річард, і Генріх указував на жовті знамена, що майоріли на верхівці Кізанського пагорба, вкритого хащами фісташкового дерева і ялівцю, звідти добре було видно всю навколишню рівнину. Одначе головна ставка султана розташована в іншому місці: на високій горі, яку сарацини називають Каруба. Є ще одна – на горі за затокою, ближче до Хайфи. Річард похмурів, замислювався: хрестоносці, які зібрали найчисельніше за історію хрестових походів військо, туляться на п’ятачку під мурами міста і ще не відвоювали жодної п’яді землі, на якій так вільно почувається Салах ад-Дін.

Потім король звернувся до графа, попросивши пояснити розташування султанських емірів.

За рік перебування у Святій землі Генріх Шампанський чудово вивчив обстановку довкола Акри й міг якнайдетальніше вказати місця таборів Саладінового небожа Такі ад-Діна, еміра Мосудбського, воєначальника Аз-Захіра, султанового брата Маліка аль-Аділя, Асад ад-Діна і старшого Саладінового сина принца аль-Афдала.

– Як тобі вдалося запам’ятати стільки басурманських імен? – розсміявся Річард і відразу почав розпитувати про диспозицію християнського табору.

Найбільший і найвелелюдніший стан був у Філіпа Французького: здалеку видно його велике блакитне шатро з королівськими лілеями, там же громадилися величезні устаткування для облоги. Союзник Філіпа Конрад Монферратський розташувався неподалік від ставки самого Річарда, поряд із табором тамплієрів. У відповідь на зауваження Річарда про те, що наметів у стані Конрада дуже небагато, граф Генріх пояснив, що під Акрою з Конрадом лише незначна частина сил – переважні сили його війська перебувають у Тирі. Але під керівництвом маркіза Монферратського знаходяться рештки армії покійного імператора Фрідріха Барбаросси. Там же і резиденція Конрадового родича – герцога Леопольда Австрійського. Та попри те, що прапор над нею – білий із великим чорним орлом – найбільший у таборі, який взяв в облогу фортецю, людей у нього зовсім мало.

Продовжуючи оглядати позиції хрестоносців, Річард і його попутник дійшли до південної частини табору, де розклав свої шатра й установив метальну зброю король Ґвідо де Лузіньян. Стан де Лузіньяна був упорядкований, в усьому вбачалася тверда рука очільника, проте король звернув увагу на велику кількість трупів, загорнутих у савани. Спеціальна команда поспіхом ховала їх у заболоченій низовині біля вузької річки Вили, що вихляла серед тростини.

– Напасть, – гірко мовив королю Генріх. – Цю хворобу називають арнольдією, від неї в таборі гине людей не менше, ніж від сарацинських стріл.

Річард пройшов повз свіжі могили й наблизився до берега річки. Вода у Вилі була жовтаво-брунатною, каламутною, проте саме її використовували для потреб табору. За словами Генріха, в околицях є ще дві річки