Проби - Мішель Монтень
Стресе, радість, гнів, тривога в їх речах —
Душі своєї тайни виливають. А далі що? А те,
Що навіть непритомніють учено!
Ювенал, VI, 189
і посилаються на Платона та святого Тому, розводячись про те, що міг би так само добре підтвердити перший зустрічний. Наука, яка не змогла проникнути до нас у душу, зосталася на кінчику язика. Якби вдячні дами захотіли повірити мені, їм було б цілком достатньо змусити нас оцінити їхні власні і вкладені в них самою природою багатства. Вони ховають свою красу під покривом чужої краси. Але ж це великий недомисел — гасити своє власне сяйво, аби випромінювати світло, запозичене зокола; вони поховали і втаїли під ворохами награного. Вони, як з пуделка. Стека, Листи. 115. Причина тут у тому, що вони недостатньо знають самих себе; у світі нема нічого прекраснішого за них; це вони оздоблюють собою мистецтва і рум'янять рум'яна. Чого їм треба, аби бути коханими і шанованими? Їм дано і вони знають більше, ніж необхідно для цього. Треба тільки трошки розворушити і оживити зачаєні у них здібності. Коли я бачу, як вони заглиблюються в риторику, юриспруденцію, логіку та інші марниці, такі нікчемні, безпорадні і непотрібні їм, у мене виникає побоювання, що чоловіки, що заохочують їх до занять нею, роблять це зумисне з наміром здобути владу над ними і на цій підставі тримати їх у своїй волі. Бо яке інше виправдання цьому міг би я підшукати? Досить з любих дам і того, що вони вміють без нашої допомоги надавати своїм очам принаду веселощів, ніжності й суворості, вкладати у свої відмови строгість, вагання і доброзичливість і розуміють без товмача палкі речі, звернені до них їхніми зітхальниками. Опанувавши цю науку, вони заправляють усім світом, і виходить, що учениці панують над своїми учителями з усією їхньою вченістю.
Якщо їм немило поступатися нам бодай у чомусь і цікавість штовхає їх до книжок, то найпідхожішу для себе розривку вони можуть знайти в поезії: то мистецтво лукаве і пустотливе, багатолике, балакуче, все в ньому тягнеться до насолоди, все показне, словом, воно таке саме, як вони. Наші дами добудуть багато корисного і з історії. У філософії, в тому розділі її, де розглядаються розмаїті сторони життя, вони знайдуть міркування, які навчать їх розумітися на наших прикметах і душевних нахилах, перешкоджати нашим зрадам, поскромляти зухвалість своїх бажань, оберігати свою свободу від зазіхань, подовжувати радість життя, гідно переносити зрадливість шанувальників, брутальність мужа і докучливий тягар років і зморшок і багатьох інших подібних речей.
Бувають характери вищою мірою своєрідні, нелюдимі, ті, що пішли цілком у себе. Якщо говорити про мене, то моє щире покликання — спілкуватися з людьми і творити. Весь я звернений до зовнішнього світу, весь напоказ і народжений для громади і для дружби. Усамітнення, яке я люблю і яке сповідую, полягає переважно у перенесенні моїх симпатій і думок на себе самого і в обмеженні і скороченні не лише моїх зусиль, а й моїх клопотів і бажань; досягається це тому, що я складаю із себе опіку про щось, окрім як про себе, і тікаю, ніби від смерті, від поневолення і зобов'язань, і не стільки від сонму людей, скільки від сонму моїх справ. Що ж до фізичного усамітнення, тобто перебування на самоті, то воно, мушу признатися, радше розсуває і розширює коло моїх інтересів, виводячи мене за межі мого я, і ніколи я із більшою охотою не поринаю у розгляд справ нашої держави і всього світу, як тоді, коли я наодинці сам із собою. У Дуврі і серед юрби я внутрішньо скулююся і забираюся у свою шкаралупу; натовп змушує мене замикатися в собі, і ніде я не гомоню сам із собою так нестримно і щиро, з таким захопленням, як у місцях, що вимагають від нас особливої шанобливості і церемонної обачності. Наша глупота не викликає у мене сміху, його викликають наші премудрощі. За своєю вдачею я не ворог двірського сум'яття; я провів у самій гущі його частину мого життя і, можна сказати, створений для веселого проводження часу у великій компанії, аби тільки це було вряди-годи й відбувалося в догідний для мене час. Проте підвищена дратівливість ума, яку я в собі зазначаю, прирікає мене на вічне усамітнення навіть у колі родини і серед численної челяді і моїх гостей, бо мій дім належить до числа вельми одвідуваних. Я бачу круг себе багатенько люду, але тільки зрідка тих, з ким мені приємно спілкуватися; всупереч прийнятому звичаю я надаю як самому собі, так і всій решті необмежену свободу. У мене немає місця для церемоній — постійної опіки гостя, проводів та інших правил, накладених на нас нашою обтяжливою поштивістю (о підлий і нестерпний звичай!); усяк вільний розпоряджатися собою на свій розсуд, і хто побажає, той заглиблюється у свої думки; я німий, задумливий і замкнутий, і це ніскільки не ображає моїх гостей.
Люди, товариства і дружби яких я постійно шукаю, — це так звані порядні і недурні люди; їхній образ так мені до мислі, що відвертає від решти. Серед наших характерів такий, власне, найрідкісніший, і це характер, завдячений своїми рисами переважно і найчастіше природі. Для подібних людей мета спілкування — бути між собою на короткій нозі, одвідувати один одного і ділитися один з одним своїми думками; це — сходження душ, що не переслідують жодних вигод. У наших розмовах будь-які теми для мене однаково добрі; мені байдуже, наскільки вони глибокі й істотні; адже в них завше є гожість і приємність; на всьому помітна печать зрілих і твердих суджень, все просякнуте добросердістю, щирістю, жвавістю і дружелюбністю. Не тільки у розмовах про нові закони розкриває наш дух свою силу і красу і не тільки тоді, коли йдеться про справи державців; він розкриває ті самі високі прикмети і в невимушених розмовах на приватні теми. Я узнаю відповідних моєму уподобанню людей навіть по їхній мовчанці й усмішці і успішніше знаходжу їх за святковим столом, ніж у залі Ради. Гіппомах стверджував, що, здибуючи на вулиці добрих борців, він узнавав їх лише з ходи. Якщо вченість виявляє бажання взяти участь у