Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти - Ірина Вільде

— А тепер помолимося, діти!

Навіть Данко, коли вряди-годи натрапить на Дарку, вітає її, як завжди своїм улюбленим:

— О, Дарко! Як маєшся?

Підготовка до „свята злуки" без поспіху й гамору, але посувається вперед. Поза тим, усе „як звичайно" і „як раніше".

Тільки Дарка одна в цьому завороженому світикові спалюється від таємного вичікування. Щось діється і назріває поза її плечима і свідомістю. Смішно, що ці всі Циганюки, Іванчуки, Оріховські хочуть це затаїти перед нею. Воно промінює силою свого існування з їх мозків, з їх конспіративно затиснених уст і невидними, без барви і запаху, проміннями дістається до Дарки. А Дарка чекає. Чекає, що одного дня перейде їй хтось з них дорогу й скаже:

— Вже все готове. Коли хочеш, щоб ми перемогли, приставай до нас.

Навмисне лізе Циганюкові на очі, щоб пригадатись йому, натякнути, що вона готова на його поклик. Вертається з Лідкою із школи і раптом зупиняється біля крамниці з ременями та сідлами.

— Зачекаймо трохи… Там іде Орест, він має мені щось сказати!

Орест вітається і без слова йде далі. Тоді Лідка з сміху падає в лють:

— Ти якась божевільна, Дарко! Кажу тобі, що ти терпиш на манію переслідування!

Тепер Дарка за кожним поворотом із школи додому приспішує ходу.

— Скоріше, Лідко, скоріше… або ти лишайся, а я побіжу скоріше… до мене, запевно, лист прийшов!

Але листа нема. Не було його ані вчора, ані позавчора; напевно, не буде завтра ані позазавтра. Вночі зривається Дарка і переляканою сідає на ліжку:

— Здається мені, що хтось стукав у вікно!

Приходить пані в нічному кафтанику із свічкою в руці. Ніхто не стукав. Нехай панна Даруся відмовить молитву за спокій покійників і йде спати.

Згодом приносить хтось до класи у болотистий день (коли дороги ще, мов котики в біло-чорні латки) перші проліски. Миттю розхапують їх. Бідні проліски розлучені, проколені шпилькою в саме серце або здушені бутон'єрками, гинуть скоро. Все ж їх смерть нітрохи не міняє факту, що весна вже явилася. Вона ще тільки причепурюється у передпокої химерного березня.

Свято злуки, офіційно „сербаре унірій", вже не за плечима, а побіч них. Дарка не може опанувати себе, щоб не звіритися Оріховській.

— Ти не хочеш мені щось сказати, але я знаю?.. Щось станеться на цьому святі… Орест, мабуть, не пропустить цієї нагоди… будеш бачити… будеш бачити, що з того вийде! — повторює Дарка, хоч і не вміє детально передати словами картину своєї уяви. Оріховська не падає в лють на цей раз. Вона бере Дарку за плечі (Наталка майже на три роки старша за Дарку, тому й рух цей виходить якийсь такий материнський):

— Нічого не станеться, Дарко… Так тепер треба… Ти будь з розумом і зрозумій це.

Дарка не вірить Оріховській. „Вони" вважають її за шмаркату. Ось і все.

День на 12 квітня трусив дрібненьким дощем. Був понурий і холодний. Проте, незважаючи на химерні настрої дня, прийшли учениці та учні всіх клас. У фізкультурній аулі, в трикутнику між дверима і стіною, виріс цілий ліс парасоль. Парасолі поплакували товстими краплинами. На підлозі сльози всіх парасоль пливли кривулькуватими, брудними струмочками. На передній стіні, обрямованій сосниною і триколором[61] — задумливі портрети їх величности короля Фердинанда і королеви Марії. Всі діри від дрючків і знаки від драбин на стіні прикривав великий перський килим, який так нагадував Персію, як осел поїзд.

Дарка хоче пропхатись на сам перед, але сильніші плечі спихають її в найбільш глуху і тісну середину зали. Звідси вона не зможе бачити навіть Орестового обличчя. Здається їй тільки, що він повинен бути десь напереді і, напевно, там є. Приходить їй на думку (мозок любить інколи в найсерйозніші хвилини відчиняти такі комірки) те, що колись оповідав о. Підгірський про юрбу. Він був тоді ще студентом, і на одному вічі чи цісарському параді дійшло до такого натовпу, що о. Підгірський, щоб дістатись на вулицю, мусив іти по головах і плечах юрби. Дарці стає смішно: як вона буде марширувати по плечах і руках цих хлопчиськів?

Але в цю ж мить серйозніє її душа: зараз це почнеться. Їй важко навіть уявити собі, як це почнеться. Чи Орест вибіжить наперед, скине з підвищення директора і крикне „ганьба румунам", чи хтось на даний знак жбурне каменем у портрети королівської пари, а вся зала почне свистати, і чи всі схвильовані такою історичною хвилиною встануть, випростують голови і в один голос заспівають?

Виходить чистенький, парадний, чорно-білий, мов сорока, директор і починає святочну промову. Знак, що „це" пересунено на іншу хвилину. Може, на сам кінець свята. Директор говорить переконливо, авторитетно, виразно. При кінці („Про що він оце базікав?" — запитує себе Дарка) директор дякує від себе, учнів та всього, мовляв, українського народу на Буковині королеві за те, що взяв українців під свою „ласкаву опіку". Директор кінчає і злегка, з статочністю похиляє голову. Вчителі плещуть у долоні. В залі тільки тут то там виривається заблуканий оплеск. Мігалаке стає на пальцях і витягує червону, набряклу шию: „Хто там посмів не бити „браво"?"

Але тих, що оплескували, було так мало, що легше було запам'ятати собі тих, яким подобалося директорове слово.

Інші точки програми проходять рівно, як по металевому дроті. Тільки Косарчук з VII-го плутається при декламації і з перестраху декламує двічі ці ж самі строфи. Зала аж куриться від оплесків. Мігалаке вискакує на крісло, як молодий півник на драбинку: „Що там знов?"

Директор ще раз виходить на підвищення. Дарка згинається в каблучку і вужем просувається