Вогняна зима - Андрій Анатолійович Кокотюха
Але саме через спад бойової активності на цій вулиці діючих бійців Самооборони поряд із нею виявилося мало, що давало можливість вислизнути з пастки.
Коли, замаскувавши тих, кого треба, почали вихід, сутінки остаточно вступили у свої права. Ліворуч, із боку Майдану, чулася стійка канонада. Запалені біля стадіону шини вже загасили, вони ядуче диміли, та це була агонія пожежі. На сходах «Українського дому» та й загалом по іншу сторону Європейської площі рухалися темні тіні, і зі свого місця Алла та інші не могли до пуття розгледіти, що відбувається. Зате поруч, за кілька метрів, мовчки стояли строкаті беркутівці в закритих шоломах. Загалом довкола було порівняно тихо, особливо якщо згадати це місце кілька тижнів тому.
І ще страшніше.
Алла намагалася не дивитися на чоловіків у шоломах. Їй вдавалося, бо підтримувала кульгавого Іллю, котрий без милиці волочив перебиту ногу по землі. Ставши з лівого боку від нього, відгородила себе від беркутівців, хоча розуміла — прикривається скаліченою людиною. Подумки переконуючи себе, що вони не битимуть і не добиватимуть, зосередилася на переході, проклавши в голові маршрут від Грушевського до Будинку профспілок. Так і рухалися, пройшовши недовгим коридором та діставшись рогу готелю «Дніпро».
Попереду маячила барикада, біля неї вже так само товклися силовики. Ніхто в невеличкій колоні не коментував прикрого видовища, і Аллі стало зовсім сумно. Адже ще вчора жоден ворог, навіть найнахабніший тітушка, не ризикував підступити до укріплення хоча б на півсотні метрів. Якщо ворог наблизився, могли справдитися найгірші прогнози.
Женучи подалі такі думки, Алла закусила нижню губу. Поки для їхньої маленької групки все складалося досить добре: не затримували, точніше, не звертали особливої уваги, дозволили просочитися за периметр, де, навпаки, вирувало життя й повстанці активно готувалися до оборони. Тих кількох, кого несли на ношах, лікар негайно розпорядився переправити в інше місце, бо логіка подій підказувала: зараз у Профспілках не варто планувати серйозні операції. Тому частина волонтерів зайнялася переміщенням неходячих поранених. Сотник та інші, хто з Самооборони, повернули халати й жилети, тут же злившись із натовпом, а поруч із Аллою дивним чином, ніби з-під землі, причому — так, немов відчувала, де саме знайдеться, вигулькнула Іра Шапка.
— Ти де була? — накинулася обурено, тоді мазнула поглядом Іллю, не питаючи, ковзнула з протилежного боку, підставляючи плече. — Ходім, ходімо, від нас тут зараз толку нема! Тут Жовтневий тікає!
— Куди тікає? — прохрипів Ілля, котрому дедалі важче було стояти на одній нозі, а зламана встигла розпухнути в пошкодженому місці.
— Не тікає, — тут же виправилася Шапка. — Евакуація! Беркути всіх виперли, сунуть згори! Якийсь капець, кажу.
— Повний? — Алла не знайшла, що ще спитати.
— Що? А, ні, не повний! — відмахнулася Ірина. — Метро зупинили, кругом усе заблоковане, а люди все одно йдуть, через Михайлівську, згори. Наша розвідка каже, що там поки єдиний реальний прохід, «Беркутом» не контролюється. Тітух там бачили, у дворах. Кажуть, поки сидять тихо.
— Поки, — уставив Ілля.
— Усе одно, біля Михайлівського наших більше. Я так скажу, люди: у храм не полізуть. От не попруть!
— Ти про них гарної думки, — Алла переступила з ноги на ногу, мостячись зручніше. — Добре, не стіймо. Шапко, ти ж його не дотягнеш, пусти.
— Я ще тебе потягну! Пішли, обережно! Учися стрибати, Ілюхо!
Так вони проштовхалися всередину й нарешті доставили скаліченого Іллю в госпіталь. Тут теж вирувало, але в цьому людському мурашнику все ж відчувалася певна організація процесу. Лікарі вже давно встигли налагодити конвеєр надання допомоги й тепер діяли звично, злагоджено, не відволікаючись по можливості ні що. Тим більше, що госпіталь стрімко розростався — на третьому поверсі, де він був від початку, бракувало місця, і не було іншого виходу: несли вище.
Алла втратила відчуття часу зовсім.
Її не хвилювало, котра година, коли й чим завершиться цей день, який за довжиною й насиченістю нагадував рік, щонайменше. Про іншу реальність, за профспілковими стінами, раптом нагадав смартфон у кишені. Дивно, вона забула й про його існування. Думала не відповідати. Та не вгавало, і вона, обережно переступивши через ноші, вийшла в коридор, де на килимі вздовж стіни сиділи та лежали натомлені, закіптюжені до чорноти повстанці, усі — чоловіки різного віку, витягнула прямокутну слухавку, глянула, хто добивається.
Батько.
Тут же побачила — від нього три пропущених, набирав доньку протягом дня, не міг заспокоїтися. Такої активності раніше не помічалося, і майнуло: щось сталося серйозне, з мамою, не інакше. Та на здоров’я ніби не скаржилася, проте зараз, цими днями, погіршувався стан навіть у тих, хто ще минулої осені не збирався хворіти.
— Що? — видихнула, прийнявши дзвінок.
— З тобою все добре? — почулося на тому боці.
Тато говорив рівно і, навіть якщо хвилювався, умів це стримати, Алла
