Вогняна зима - Андрій Анатолійович Кокотюха

А потім забралася геть «швидка», яку ще й довелося довго, надто довго як для критичної ситуації, чекати.

— Суки, — промовила вона одними губами, давно не дивуючись факту, що отак, легко, не червоніючи, говорить не лише такі, а й соковитіші словечка. — Ненавиджу. Гади. Гадюки погані.

— Правильно все. Тільки кляни, не кляни — назад не приїдуть. Совість не замучить, — зітхнув Ілля.

— Там нема, чому мучити. Ненавиджу…

— Вибиратися треба, — сказав Ілля, зручніше вмощуючись на підлозі й простягаючи перед собою ногу, при цьому кривлячись від болю. — Неохота, знаєш, аби штурмували, з гранатами й газом. Можеш думати про мене, що хочеш, Алло, після таких слів — але я не хочу, щоб мене вбили. Їм то запросто.

— Я теж не хочу. Ніхто не хоче, ніхто не готовий.

— Це нормально. Тільки я бачив… У мене на очах когось убивали. Застрелили, Алло, розумієш? Просто так. Людина упала, їй пальнули в голову.

— Хто?

— У цивільному. Може, тітуха якийсь. Може, мент перевдягнутий. Тобі не все одно, хто вбиває людей?

— Ти правий. Ще мені зараз здається — у тебе ніби істерика починається, ні?

— Алло, я не знаю! Поняття не маю, що в мене починається! Треба вибиратися звідси. Як — не знаю. Може, тут підвали є. По підземних комунікаціях…

— Фантазія в тебе. Скажи ще — нам би крізь стіни пройти.

Щось привернуло її увагу. Біля дверей явно починалися якісь процеси. Торкнувшись його плеча й попросивши поки посидіти, Алла швидко підійшла до сотника, який вів переговори. Той саме відступив від входу, жестом посунув каску від очей до потилиці, утер спітнілого лоба.

— Вони дають коридор, — заговорив так, аби чули всі, хто поруч, і ті, хто далі займався пораненими вглибині приміщення. — Для виходу. Лише медикам і пацієнтам.

— Тут інших нема, — почувся жіночий голос.

— Є, — відповів інший, молодший. — Ось пан сотник. Не лікар. І без подряпинки, слава Богу.

— Так вони що, хочуть, аби всі інші здалися?

— Не обговорюється, — наперед вийшов лікар, витираючи на ходу окуляри. — Не годиться, не буде діла. Або всі виходять, або…

Запала тиша. Раптом стало зрозумілим очевидне — альтернативи нема. Жодних «або». Вийти коридором повинні всі.

Алла відчувала себе великим годинником, секундна стрілка якого голосно й невблаганно цокала. Здавалося, цей звук луною розходився інститутським холом, відбиваючись від старих стін. Сотник тим часом озирнувся на двері, і присутні разом із ним дослухалися до приглушеної саморобною барикадою зовнішньої канонади.

— Можна якось туди рвонути, — він показав на сходи. — Там вікна, виходять у двір. Хто знає, як вибратися?

— З пораненими — ніяк, — заявив лікар.

— Коридор дають. Поки будете виходити…

— А ви їм вірите? — медик кивнув у бік дверей. — Мене взагалі дивує, як це вони дозволяють вийти пораненим та лікарям із санітарами. Розстріляють на тротуарі, упритул. У тому ж коридорі.

— Та ну! — вирвалося в Алли.

— Ви ж бачили вбитих біля парку, — парирував той. — Самі ось тільки розказали. Думаю, жертви є не лише там. Від «Беркуту» можна чекати всього. Схоже, дістали вказівку зірватися з ланцюга.

— Вони ніколи не сиділи на ланцюзі, — подав голос хтось із легких поранених.

— Були, — заперечив сотник. — На довгому. Але то таке. З цими настроями хоч виходь, хоч сиди тут. Захочуть покласти, висадять двері. Подумаєш.

— Чому досі не вивалили?

— І я про те. Значить, ніби є шанс.

Алла рішуче зняла з себе забруднений за день жилет Медичної служби. Відшукавши поглядом серед повстанців найхудішого, простягнула йому:

— Одягай. Дубину свою лишай тут, закинь далі. Жінок і дівчат не чіпатимуть, є в мене таке передчуття. Чоловікам потрібні халати й інші відзнаки того, що волонтери-медики. Ноші шукайте, тяжких треба нести. Інших, — глянула на Іллю, — будемо тримати. Марш-кидка не вийде, але пройти спробуймо. Десь так.

Боєць без заперечень пакувався в жилет. Одна зі старших жінок уже простягала свій халат сотнику.

— На мене трошки великуватий. Вам, думаю, піде.

Ніхто не обговорював, почалося злагоджене перевдягання. Аж тепер Алла побачила — чоловіків із Самооборони в медпункті виявилося небагато. Переважно — ті, хто привів сюди поранених побратимів. Та зараз основні бої велися біля Маріїнського парку й точилися на Інститутській. Тут, на Грушевського,