Твори у дванадцяти томах. Том другий - Джек Лондон

— А тепер, — сказав мій «міцний чолов'яга», що працював так швидко, аж в очах мерехтить, — я покажу тобі одну з легень Лондона, Спітелфілдський сад. — На слові «сад» він презирливо скривив губи.

Тінь від церкви Христа падає на Спітелфілдський сад, і в цій тіні, о третій годині дня, побачив я картину, якої довіку не хотів би більше бачити. В цім саду, меншому за цій трояндовий садок удома, квітів нема й на позір. Росте тут сама трава, і оточений він, як і взагалі всі парки в славнім місті Лондоні, шпичастим залізним парканом, щоб бездомний люд не міг залізти сюди вночі і переспати.

Біля входу в сад нас перегнала стара жінка, десь так років під шістдесят. Вона йшла, наче маючи якусь певну мету, хоч і не зовсім твердою, але розміреною ходою, а через плечі в неї звисали два величеньких клунки. Це була жінка-волоцюга, бездомна душа, надто незалежна, щоб своєю волею переступити поріг робітного дому. Мов той равлик, вона носить свій дім із собою. В тих двох клунках всі її пожитки: одяг, білизна, різний дорогий жіночому серцю дріб'язок.

Ми йшли по вузькій алеї, всипаній жорствою. Обабіч на лавках було повно нещасних людських істот, що їхній вигляд надав би фантазії Доре[30] такої похмурості, якої художник не знав за ціле своє життя. Це було хаотичне нагромадження лахів і бруду, всіляких бридких шкірних хвороб, відкритих болячок, синців, вульгарності, непристойності, зухвалого потворства та бидлячих облич. Віяв холодний пронизливий вітер, і більшість цих створінь, скоцюрбившись у своєму дранті, спали, а інші намагалися заснути. Було там з десяток жінок віком від двадцяти до семидесяти років, а на одній голій лавці спало немовля місяців, мабуть, на дев'ять, — без подушки, без ковдри, і ніхто його не глядів. Трохи далі з півдесятка чоловіків спали, сидячи прямо, як тички, або спершись уві сні один на одного. А он ціла сім'я розташувалася: сонна дитина на руках у сонної матері, а чоловік її (чи, може, приятель) незграбно рехтував драного черевика. На іншій лавці одна жінка ножем підрізала стріп'я на своїх лахманах, а друга латала дірки. Поруч з ними спала жінка в обіймах чоловіка. Далі спав якийсь чоловік, весь у багнюці, поклавши голову на коліна жінки років двадцяти п'яти, вона також спала.

Це спання було для мене загадкою. Чому дев'ятеро з десяти їх сплять чи намагаються заснути? Про це я довідався лише згодом. У сильних світу цього є закон, щоб бездомні не спали вночі. На бруківці біля галереї церкви Христа, там, де в небо підноситься величний ряд кам'яних колон, лежала покотом ціла гурма людська, і всі спали або дрімали, і так вони позаклякали, що наша поява не могла ані розбудити, ані зацікавити їх.

— Легені Лондона, де ж пак! — промовив я. — Та це гнійник, велика смердюча болячка!

— І навіщо ви привели мене сюди? — вигукнув запальний молодий соціаліст. Тендітне лице його сполотніло від душевного і фізичного болю.

— Оті-о жінки, — пояснив наш провідник, — ладні продатися за три пенси, ба й за два чи навіть за буханку черствого хліба.

Іст-Енд, ночівля просто неба. Тогочасне фото. («На дні прірви», р. VI).

Він сказав це весело й насмішкувато. Я так і не дізнався, що він міг би додати до цього, бо наш сполотнілий юнак скрикнув:

— На бога, ходімте звідси!

Розділ VII

КАВАЛЕР ХРЕСТА ВІКТОРІЇ

Я переконався, що потрапити до тимчасового відділення робітного дому не вельми й легко. Я вже пробував це двічі і збираюся спробувати втретє. Першого разу я вирушив о сьомій вечора з чотирма шилінгами в кишені. Тим самим я припустився двох помилок. По-перше, претендент на ночівлю в тимчасовому відділенні повинен бути нужденний, а що його якнайретельніше обшукують, то він повинен бути таки справді нужденний; і навіть чотирьох пенсів, а не те, що чотирьох шилінгів досить, щоб дискваліфікувати його. Другим моїм огріхом було запізнення. О сьомій вечора злидареві вже годі розраховувати на злидарську постіль.

Задля людей випещених і незнайомих із суворою дійсністю дозвольте пояснити, що воно за «тимчасове відділення». Це такий будинок, де людина без дому, без постелі, без пенні за душею може, коли їй пофортунить, знайти тимчасово спокій для своїх змучених кісточок. А потім, наступного дня, вона мусить каторжною працею відробити за це.

Моя друга спроба потрапити в тимчасове відділення почалася за сприятливіших обставин. Я вирушив після полудня в супроводі того самого запального соціаліста і ще одного приятеля, маючи в кишені тільки три пенси. Вони привели мене до Уайтчепелського робітного дому. Ставши за рогом, я почав до всього приглядатись. Щойно повернуло тільки на шосту, але перед входом уже витяглася довга понура черга, яка завертала аж за будинок, так що й кінця її не видко.

Та й сумна ж то була картина — чоловіки й жінки, що чекали холодного похмурого вечора на злидарський нічліг! Правду кажучи, вона трохи похитнула мою рішучість. Наче хлопчисько під дверима зубного кабінету, я раптом знайшов цілу купу причин, щоб накивати п'ятами. Певно, якісь ознаки цієї внутрішньої боротьби виступили в мене на лиці, бо один з моїх супутників сказав: «Не бійся, в тебе вигорить».

Авжеж, у мене вигорить, але я подумав, що навіть три пенси в кишені завеликий капітал на тлі цієї злиденності, отже, щоб усунути всяку несправедливу нерівність, я звільнився від своїх мідяків. По тому попрощався з друзями і, понуривши голову, почвалав вулицею, щоб зайняти місце в кінці черги, а серце моє калатало, мов несамовите. Нещасною виглядала вона, ця довга низка бідаків, що ледь трималися на крутосхилі до смерті; та мені й не снилось, які нещасні були вони насправді.

Поряд мене стояв невисокий кремезний чолов'яга. Міцний, енергійний, і в літах уже, з чіткими рисами обличчя, він мав жорстку шкіру, наче видублену за довгі роки сонцем і негодою, а лице його та очі безпомильно виказували моряка. Одразу ж мені спали на думку рядки з «Галерного раба» Кіплінга:

На плечі тавро, і рана від кайданів на руці,

Нагаїв сліди криваві, незагойливі рубці,

Постаріли рано очі через сонця пал і блиск, –

Отака за службу плата…

Наскільки правильний був мій здогад і як особливо слушні виявились ці вірші,