Одержимість - Алекс Грей

Щоб не злякати його, я тихо підійшла і запитала:

— Я так розумію, що Саша — це ти? — запитала я. Хлопець смикнувся і зібрався тікати, але потім глянув на мене і продовжив роботу.

— А тобі яке діло? — в його голосі не відчувалося ніякої радості від того, що хтось вдерся до його приватного інтимного простору.

— А, мені взагалі немає ніякого діла, просто, може, я теж Юля.

— Та ну! що, правда? — він опустив балон з фарбою і уважно став мене розглядати.

— Та малюй, малюй, я просто подивлюся і позаздрю твоїй Юлі. — сказала я, а потім додала. — Слухай, давай я тобі допоможу. І не чекаючи від нього ніякої реакції, вибрала балончик з синьою фарбою і почала підмальовувати його художества. Спочатку ми підправили літери, зробили їх об'ємними, потім я намалювала йому різні квіточки, метелики, вензелі, на скільки можна це було зробити при такому освітленні, та ще й балончиками. Я так захопилася, що у мене виникла ідея розмальовувати вагони. Тут вони стоять в глушині, ніхто мені заважати не буде, вони нікому не потрібні ці вагони, а розміри у них якраз такі, як потрібно. Вадим же говорив, що мені потрібен розмах, ось я і розмахнуся тут. Я вперше помітила, що про себе назвала його просто Вадимом. Я тоді вирішила, що нишком сама розмалюю вагон, а потім вже покличу його оцінити, тим паче, що у мене вже тоді народилася в голові ідея.

— Слухай, а ти де так малювати навчилася? — вивів мене з роздумів цей закоханий Саша.

— Та ніде, — збрехала я, — так, в дитинстві теж на стінах всяку фігню малювала, ось і навчилася. А ти впевнений, що твоя Юля це побачить і оцінить?

— Звичайно, вона тут вздовж шляхів кожен день на море ходить з подружками, а щодо оцінить… — він замислився. — Так, звичайно оцінить, я б таку красу навіть сам додому до себе забрав. — ми розсміялися, я поставила порожній балончик на землю і сказала:

— Гаразд, закоханий, успіхів тобі і удачі з Юлею, якщо вона це оцінить, значить, вона тебе варта, а мене взагалі то Анею звуть, ну бувай, художнику.

— Бувай… — сказав він, дивлячись завороженим поглядом на наше творіння, а я з легкою заздрістю до Юлі, що заради неї хтось готовий на, свого роду, подвиг, хоч і дурість, звичайно, але все одно приємно, коли заради тебе роблять такі дурниці, пішла додому. Настрій був відмінний, починало світати, а мені знову захотілося спати. Весь наступний день я заготовлювала фарби і навіть зробила кілька начерків на папері. Вагони виглядали дуже оригінально, а, головне, весело і жваво. Потім я кілька ночей розмальовувала вагон. З Сашком ми здружилися, Юля, як він розповів, оцінила його, тобто, нашу творчість, при цьому сказавши, що який він ідіот, що не сказав їй цього раніше, і їй би не довелося пів літа тягатися зі своїми занудними подружками на пляж. Тепер на пляж вона ходить виключно з Сашею, іноді навіть ночами. Про подробиці він не розповідав, а я не розпитувала, але здогадатися було не важко. Але більшість ночей він проводив зі мною, приносив мені чай в термосі і бутерброди, які йому робила для мене його Юля. Одного разу і вона прийшла подивитися на мою творчість, там ми і з нею познайомилися. І що цікаво, так це те, що я не спілкуюся з жодним зі своїх однокласників, зате з цією парочкою ми дружимо вже багато років.

Коли вагон був готовий, я прийшла подивитися на нього вдень. Мені все подобалося, і нова техніка малювання, і схожість пейзажу з реальним куточком нашого краю, і сам розмах. Я була безмежно вдячна Вадиму, і мені хотілося швидше поділитися з ним результатом. Я побігла в академію, там його не було, і я залишила записку, де написала, що чекаю його біля старих вагонів на крайніх коліях, біля самих скель. Я прочекала його цілий день, а коли стемніло, мені стало страшно, раптом він не прийде. Щоб якось заспокоїтися, я взялася за наступний вагон. На іншому вагоні я почала малювати інший, але теж пейзаж. Фарба лягала легко, рука впевнено продовжувала наносити шар за шаром. І раптом я почула, точніше, навіть просто відчула чиюсь присутність за своєю спиною. На якусь мить я зупинилася, але вирішила продовжувати малювати. Якщо це Саша, то він зараз скаже свою улюблену фразу «Привіт художникам», а якщо це ВІН… Усередині все стиснулося і похололо, руки перестали слухатися і струмінь фарби з балончика почала бити кудись не туди. Але тут його рука, така прохолодна, але впевнена, лягла на мою, і ми почали малювати разом. Ми наносили штрихи за штрихами, поки не закінчилася фарба в балоні. Він відпустив мою руку, і тоді я сказала винувато:

— Фарба закінчилася.

— А я тобі принесу завтра цілий ящик. Якщо чесно, то я тебе недооцінив, я думав, що після паркану ти станеш трохи розсудливішою і відпочинеш, а ти вперта.

— А Ви не знали? — з образою в голосі сказала я.

— Знав, але, Аню, все, що я тут побачив, просто перевершило всі мої очікування. Ти знаєш, я багато бачив різних одержимих художників, але ти просто нереально ненормальна… Не ображайся, це я в хорошому сенсі. Вагони… Це ти придумала сама, чи хтось надоумив?

— Та один мій новий друг навів на думку. — і я показала йому вагон з написом «ЮЛЯ + САША».

— Твій почерк і тут відчувається. — він посміхнувся і сказав. — Давай, разом домалюємо. Це, я так розумію, — він махнув головою в бік першого вагона, — скеля Вітрило, вірно? А це, починає вимальовуватися Балаклавська бухта…

— З висоти пташиного польоту. — закінчила я розпочату ним фразу.

— Підемо, Анюто, завтра закінчимо, відпочивати теж треба.

І ми пішли в сторону міста. Як і того разу, коли ми спускалися з мису, ми йшли мовчки і знову він тримав мене за руку. Мені хотілося, щоб ця ніч не закінчувалася, а шлях додому пролягав через весь екватор. Мені хотілося