Кобзар 2000. Hard - Брати Капранови
- Тримай, - вона тицьнула йому в правицю джинси, лівицю ж закинула собі на плечі, міцно обхопила поперек і повела потрошку до села стежкою між кущів, озираючись навкруги, немов побоюючись.
Чесно кажучи, від усього цього Тарасик очманів. Так, що навіть почав наступати на хвору ногу і з подивом зрозумів, що це не так вже й боляче. Мабуть, перев’язка зробила своє діло. Він кульгав, міцно притиснутий до теплого жіночого боку, а в голові робилося казна-що. Зрозуміти це, а тим більше щось вирішити, погодьтеся, було просто неможливо, і Тарасик віддався на ласку долі.
Так вони йшли до села, він у самих плавках, стискаючи у правиці закривавлені джинси, вона ж - зовсім гола, з недоречною косою, стурбовано оглядаючись навкруги.
- Звідки ти? - спитала жінка, коли порівнялися з крайньою хатою.
- З міста, - тільки й зміг вичавити з себе Тарасик.
- А-а, - протягнула вона. - Ясно. Мене Ганною звати.
Тарасик підвів очі і тут зрозумів, що знає цю жінку. Так, це була Ганна, хазяйка квартири, та сама, що на неї моргав Колян. Звичайно, її було не впізнати у такому вигляді. Та й його, мабуть, теж.
У селі не світилося жодного вогника, жоден собака не брехав. Немов повимирали всі. Тарасик так зосередився на своєму кульганні, що не помітив, як вони минули клуб, а що минули - це точно, бо скоро зупинилися перед хазяйчиною хвірткою. А може, це з іншого боку?
Вони зайшли до темної хати. Ганна навпомацки посадила свого квартиранта на лаву біля входу і зникла в пітьмі. За кілька хвилин вона повернулася з каганцем у руках. Біла довга сорочка ховала її тіло, а волосся було забране хусткою. Тарасик сидів, притискаючи до себе закривавлені джинси. Жінка поставила каганця на стіл, потім чомусь ретельно завішала обидва вікна в кімнаті ганчірками.
- Як, кажеш, тебе кличуть? - спитала вона.
- Т-тарасик, - чомусь почав заїкатися хлопець. Хазяйка вперто не пізнавала його. Вона забрала джинси, кинула в куток, потім поставила світло ближче і схилилася над пораненою ногою.
- Ай-яй-яй, - похитала головою. Потім звідкись швидко взявся полумисок з водою, і жінка обережно розв’язала рану, обмила, роздивилася уважно.
- Бідолашна дитина! - сказала вона. - Та то нічого, жити будеш. Кістки цілі, а м’ясо наросте. От давай зараз…
Вона робила все вправно і швидко. Принесла якоїсь трави, чисту білу полотнину, прозору мазь, намастила ногу, траву навіщось приклала і полотниною перемотала під коліном, щоби нога вільно згиналася. Тарасик зробився схожим на кавалера Ордена Підв’язки, але нога зразу стала краще рухатись, біль майже вгамувався. А хазяйка знову зникла і за кілька хвилин повернулася, тримаючи в руках якусь сорочку та штани.
- Тримай, Тарасику. Це від мого покійного чоловіка лишилося, - вона поклала одяг на лаву, потім принесла чистої води. - Осьо помийся трохи та вдягай. Давай я допоможу…
- Ні, - Тарасик заперечно закрутив головою.
- Сам? - спитала хазяйка. - Ну то й добре, - вона відійшла у куток. - Що ж вони роблять, курви, га! Та нічого, хлопче, завтра вже бігати будеш. І, обмиваючи кров із рук, Тарасик уперше несподівано для себе запитав:
- А чого це?
Питання було сформульовано не в найкращий спосіб, але хазяйка зрозуміла.
- Та холєра, - відповіла вона і, побачивши, що хлопець не в курсі, пояснила. - Холєра у нас в селі.
Чесно кажучи, про холеру Тарасик знав тільки з батьківських розповідей. Пам’ятаєте останню епідемію? “Хто вино-горілку пйоть, від холери не помрьоть”. А от більш докладно з цією хворобою знайомий не був. Може, тому, а може, через перенасиченість враженнями звістка про неї не справила особливого враження.
Хлопцеві очі не засвітилися вогником розуміння, і Ганна стала пояснювати далі:
- Це в нас так кажуть, що коли холєра, то треба, щоб баби голі з попом оборали все село на собі, а кого стрінуть дорогою, щоби вбили, хоч людина, хоч звірина, бо то є опир, а вся холєра йде від опирів.
Як вам таке почути? Тарасик навіть витиратися припинив. Побачивши його здивування, хазяйка розвела руками:
- Отож я і кажу, курви! Хто ж таке робить? А якщо людина просто собі, ніякий не опир? А якщо дитина? Я ж оце і пішла, щоб коли там щось, то хоч допомогти. Хоч рідним сказати, де могилка. Ну от ти ж не опир, правда?
Тарасик несподівано для себе гикнув. Ну як на таке відповісти? Але Ганна охоче прийняла гикання за згоду.
- Я ж кажу!
Хлопець взявся за штани. Чорні, з грубої тканини, вони не мали гудзиків, ані гумки - замість останньої був протягнутий мотузочок, як ото, знаєте, у спортивних трусах. Фасон (якщо тут можна було говорити про фасон) більш за все нагадував мішок. Так само і сорочка - біла, груба, страшна - одягалася через голову і на шиї мала мотузочок. Але була чистою та сухою, тому Тарасик вдягнув її на себе, спробував заправити в штани, не сподобалось, випустив назовні і став остаточно схожим на опудало.
- Знаєш, як страшно, - вела далі хазяйка. - Всі по хатах сидять, худобу позамикали, курей, гусей, навіть собак. Вікна не світять, нікого на вулицю не пускають. А ми йдемо кругом села… Єдине, що Тарасик не став перевдягати, - кросівки. Хоча лівий і набрався крові, все одно нічого кращого не було. До речі, сама хазяйка ходила босоніж. І тільки коли одягнувся, Тарасик зметикував, що тут десь повинна бути його сумка, а в ній спортивний костюм та капці. Так, сумка повинна буть у сусідній кімнаті. Він вже навіть відкрив рота, щоби запитати, але тут зрозумів, що не знає, як звертатися до хазяйки - чи “Ганна”, чи “тьотя Ганна”, чи на “ти”, чи на “ви”. Насправді це велика проблема, особливо для хлопця, особливо стосовно молодої ще жінки. Тому Тарасик вирішив, що краще сам подивиться пізніше, коли можна буде ввімкнути світло. Бо при каганці тільки ноги поб’єш.
- А ти чого в наші краї забрів? Холєри не боїшся?
Тарасик здвигнув плечима:
- Я не знаю…
- Не бійсь, - заспокоїла хазяйка. - В мене чоловік не від холєри помер - від п’янки. Давно вже. А ти їсти
