Теорія українського кохання - Микола Володимирович Томенко
Ще більше заохочувала влада своїми діями теорію «вільної любові». В США діяв так званий Закон Комстока від 1873 року, який забороняв розповсюдження будь-якої «непристойної книжки, брошури, картини, гравюри або інших публікацій вульгарного чи непристойного характеру». Цей закон зокрема використовувався для переслідування ранніх феміністів за видання матеріалів про аборти і запобігання вагітності. (Скасовано його у 1932 році за рішенням Верховного Суду США по справі проти книжки Джеймса Джойса «Улліс»). В Австрії та Великобританії до ув'язнення засуджують письменників у тому числі за такі твердження, що «люди мають паруватися так, як птахи». Михайла Павлика судять за пропагування розбещеності у «Ребенщуковій Тетяні».
Саме такий стан справ, активний інтерес культурної еліти до проблеми тлумачення моралі, дискусії довкола теорій Фрейда та Юнга спонукали взятися за перо і Володимира Винниченка. Він, напевно, був єдиним в Україні, хто планував присвятити цьому окреме дослідження. Так, у його щоденнику знаходимо начерки структури книги під умовною назвою «Мораль» і перелік модної тогочасної літератури, яку письменник мав використати в роботі. Серед авторів, що цікавлять його, Ренан, Бердсон, Ніцше, Бертель, Пшибишевський… До речі, роздуми навколо теми моралі в романах Винниченка «Чесність з собою» та «Заповіт батьків» стали предметом широкої дискусії. Близька приятелька Леніна Інесса Арманд позитивно оцінює винниченкове тлумачення моралі, а Ленін у листі до неї, навпаки, досить критичний до письменника.
Серед тез до дослідження цікаві такі: «У Вагнера і Ренана ідея: убити звіра в людині на користь «людини», інстинкти «укротить» на користь розуму. Але для чого розум? Чи не для того, щоб усі інстинкти всіх людей були задоволені? Убивши ж інстинкти, чи не убиваємо ми самих себе?» 5. Тут же ми знаходимо фрагменти його роздумів стосовно суті любові-кохання та, відповідно, співвідношення мораль — інстинкт — розум. Цій проблемі присвячено низку записів. Скажімо, такі: «Учити людей любити ближнього, як самого себе, це те саме, що вчити їх бути чорнявими, коли вони вродилися білявими. Любови так само не можна навчити, як не можна навчити неталановиту людину творити художні речі»2. Український мислитель чітко вирізняє поняття кохання та любові. Саме під впливом європейських профрейдистських концепцій В.Винниченко безапеляційно визначає кохання як різновид вищезгаданої «вільної любові» з яскравим фізіологічним забарвленням. Так, він у своєму «Щоденнику» пише:
«Кохання — це зойк крови, це бездумний, непереможний голод тіла, це наказ вічности, яка не допускає опору собі. Кохання саме себе пожирає, як вогонь, і коли задоволене, лишає по собі нудний, сірий попіл.
Любов — це вростання, це просякання до найтемніших куточків одної істоти другою. Любов приходить пізно, за коханням, після його оргій, після жадних криків і лютого, дикого шепоту жаги. Вона ходить тихо, безшумно, з уважним поглядом, загадковою посмішкою. Кохання сліпе, дике, з поширеними ніздрями, скрюченими пальцями, накидається на все, що можна задовольнити. Кохати можна одночасно двох, трьох, п'ятьох, стільки, скільки вистачить сили тіла і вогню.
Любити одночасно можна тільки одного. Врости можна тільки в одну душу, і тільки любов може пройняти всю істоту до кінця.
Кохання приходить зразу, в один момент, і може одійти з такою ж раптовістю і несподівано.
Любов приходить помалу, з стражданням, з буденними клопотами, в поросі повсякчасних пригод, приходить непомітно, стає господинею і одходить трудно, з муками, з смертю.
Кохання любить тільки себе і для себе. Коли страждання коханого дасть насолоду, кохання шукатиме тільки страждання коханого.
Любов оддає себе для любого. Страждання любого виключає радість люблячого.
Кохання є цвіт, з якого виростає рідкий овоч — любов. Без цвіту немає плоду, але цвіт не є плід і не всякий цвіт перетворюється в плід. Тисячі кохань обсипаються безплідними, усихають, не встигши розквітнути до зерна любови» ».
Як бачимо, даний підхід характерний для тогочасної моди і трактує кохання здебільшого в статевому, еротичному сенсі. Це загалом не відповідає традиційному українському тлумаченню, але водночас передає настрої та орієнтації української еліти. Підкреслена аморальність все ж таки не виглядає природно, вона, скоріше, штучна і є відгуком на потребу дня.
За природою Винниченко — гравець. У щоденнику він постійно підкреслює свою гру із жінками, гру зі словом, з майбутніми читачами його записів, гру із самим собою. Як письменник він, безсумнівно, цікава і непересічна людина. Винниченко непостійний у поглядах, і ще більш непостійний у почуттях. У нього повсюди переважає секс (він придумує цілу систему мовних еротичних кодувань), але час від часу «ненавидить вульгарний еротизм» і мріє про справжні почуття. Так, про один із своїх численних романів пише: «…Відчуття кінця в обох. Елемент вульгарного еротизму у відносинах накидає серпанок суму на минулу поетичність, і навіть сувору трагічність». Якби сказати про письменника коротко і критично, то це звучало би приблизно так: Володимир Винниченко — постать, без якої важко уявити новітню історію України, це людина, що припустилася двох помилок у своєму житті, оскільки прагнула стати визначним політиком і водночас не встигла стати визначним мислителем. Хоча приречена була стати таким.
Подібне бачення кохання-любові було не поодиноким в українському середовищі, що підтверджується також фрагментом зі спогадів І М.Чернявського однієї розмови з іншим письменником, яка відбулася в 1906 році: «Коцюбинський спалахнув, як сірничок, і почав розвивати свою теорію кохання — зовсім біологічного чи просто фізіологічного характеру. Опісля він описав таке кохання в своїх «Тінях забутих предків». Він зводив кохання до простого фізіологічного акту. Ставив на одну дошку вівцю, собаку, людину. Молода дівчина… жвавий молодик… їм обом приємно, й кожне одповідає само за себе. Зійшлись — розійшлися, їх діло. Адже не відповідає палах за те, що він покриє ягницю й та понесе. Не одповідає так само й молодик. Тепер кожна гімназистка вивчає курс фізіології. Знає, на що йде… Які бувають наслідки…» 54.
Тодішню моду на «вільну любов» Микола Чернявський описав у
