Твори у дванадцяти томах. Том другий - Джек Лондон

— Ви гадаєте, що я побоюсь піти до них у намет? — палко спитала вона. — Адже вони жінки, самі ви це кажете.

— Але я сказав, що це не годиться, — промовив він неуважно, дивлячись на парусину, що надималась від вітру, та прислухаючись, як завиває буря. — Такої ночі, як сьогодні, можна загинути, коли не мати притулку. А в інших наметах ніде й пальця стромити, — думав він уголос. — Це я знаю. Вони попереносили всі свої запаси з ям у намети, щоб не позамокали. І в наметах так тісно, що й не повернешся. Крім того, негодою загнало сюди ще з десятеро мандрівців. Двоє чи троє просилися до мене на ніч, коли не знайдуть ніде місця. Мабуть, вони десь притулились, та це ще не означає, що є вільне місце. І крім того… — Він замовк, не знаючи, що казати. Неможливість знайти якийсь вихід була очевидна.

— Могла б я цього вечора дійти до Глибокого озера? — спитала Фрона, забуваючи про себе та жаліючи його. Тут вона схаменулась і зареготалась із своїх слів.

— Ви не зможете в темряві переправитись через річку. — Він спохмурнів через її легковажність. — І дорогою немає іншого табору.

— Ви боїтесь? — спитала вона трошки насмішкувато.

— Я боюся не за себе.

— В такому разі я ляжу спати.

— Я можу цілу ніч сидіти та підтримувати вогонь, — запропонував він, помовчавши трохи.

— Дурниця! — скрикнула вона. — Ніби так дотримаєтесь тих дурних законів пристойності! Ми не в цивілізованій країні, а на півдорозі до полюса. Лягайте спати!

Він знизав плечима, погоджуючись.

— Гаразд. Що ж я маю тепер чинити?

— Помогти мені влаштувати постіль, от що. Мішки лежать поперек. Дуже вам вдячна, але в мене є кості та м'язи, що протестують. Посуньте-но їх сюди!

За її вказівками він розклав мішки вподовж стін намету, у два ряди. Між мішками утворилася западина, і лежати було б незручно. Тож ударивши скількись там разів обухом сокири по мішках, вона трохи зарівняла западину. Потім, склавши втроє укривало, прослала його поміж мішків.

— Гм! — пробурмотів він, неначе сам до себе. — Тепер я розумію, чого мені так незручно було спати. Треба й собі так зробити.

І він хутко переклав мішки на своїй постелі.

— Видно, що ви не звикли мандрувати по цій країні, — зауважила вона, застеляючи укривало зверху та сідаючи на постіль.

— Мабуть, що так, — відказав він. — А ви що знаєте про такі мандрівки? — пробурчав він перегодом.

— Досить, щоб знати, що робити, — сказала Фрона, ухиляючись від відповіді.

Вона повитягала з печі сухі дрова і наклала туди мокрих.

— Чуєте, надворі яка буря? — сказав він. — Погода все гіршає, якщо справді може бути ще гірша.

Намет гойдався під натиском вітру, парусина надималась і тріщала, дощ та сніг тарабанили над головою. Здавалося, це вже була не просто сутичка, а що природа вчинила справжній бій. Коли трохи затихало, було чутно, як вода збігає по боках намету і шумить, немов маленький водоспад. Він підвівся і з цікавості доторкнувся до мокрої стелі. І раптом із того місця, де він торкнув пальцем, ринула вода просто на скриньку з харчем.

— Не робіть цього! — вигукнула Фрона, скочивши з місця. Вона міцно притулила пальця туди, де протікало, і хутко провела пальцем по парусині до бокової стіни. Текти перестало вмить. — Не треба цього робити! — повторила вона.

— Господи, — мовив він у відповідь, — ви сьогодні прийшли сюди аж від самої Даї! Невже ви ще можете рухатись?

— Через велику силу, — призналася вона щиро. — І мені дуже хочеться спати.

— На добраніч! — сказала вона через кілька хвилин, задоволено простягаючись під теплою ковдрою. А ще за чверть години озвалася знову:

— Слухайте! Ви не спите?

— Ні, — Голос його приглушено доходив до неї з-за печі. — А що таке?

— Ви накололи скалок?

— Скалок? — сонним голосом перепитав він. — Яких скалок?

— А щоб розтопити в пічці завтра рано. Встаньте та наколіть!

Він мовчки скорився і не встиг закінчити роботу, як вона вже міцно спала.

Коли вона прокинулась, пахло тим самим беконом. Був ранок, і буря вщухла. Сонце, весело освітлюючи затоплений край, крізь відкинуте полотнище заглядало в намет. Робота вже почалася. Повз намет проходили люди, навантажені клунками. Фрона повернулась на бік. Сніданок був готовий. Господар, поставивши в духовку грудинку з смаженою картоплею, підпирав дверцята двома трісками.

— Доброго ранку! — привіталася вона.

— І вам доброго, — відказав він, підвівшись і беручи в руки відро. — Я не питаю вас, чи добре ви спали. Знаю, що добре.

Фрона засміялась.

— Я йду по воду, — пояснив він. — Сподіваюсь, що, поки я повернуся, ви будете готові до сніданку.

Гріючись після сніданку проти сонця, Фрона помітила знайомий їй гурт людей, що наближався дорогою від озера Крейтер до глетчера. Вона сплеснула в долоні.

— Он ідуть носії з моїм добром, і з ними Дел Бішоп. Йому, мабуть, дуже соромно, що загубив мій слід. — Надіваючи на плечі фотоапарат і дорожній клунок, вона повернулась до чоловіка, що дав їй притулок на ніч.

— Мені залишається тільки попрощатися з вами та подякувати за гостинність.

— Зовсім немає за що дякувати. Що там про це говорити! Я б зробив те саме для кожної…

— Оперетової артистки?

Він докірливо поглянув на неї і казав далі:

— Я не знаю, хто ви, та й знати не хочу.

— Ну, я не буду такою жорстокою. Я знаю, що вас звати містер Ванс Корліс. Я, бачите, прочитала ваше ім'я на пароплавних наліпках, — пояснила вона. — Прошу завітати до мене, коли будете в Доусоні. Моє ім'я Фрона Велс. До побачення!

— То Джекоб Велс ваш батько? — крикнув він їй навздогін, коли вона легкою ходою вибігла на стежку.

Вона обернулась і кивнула головою.

Делу Бішопові не тільки не було соромно, а він навіть не турбувався про неї.

— Велси не загинуть, можна бути певним, — потішав він сам себе, засинаючи напередодні звечора, — але ж був сердитий — сердитіший за чорта, сказавши його словом.

— Добридень, — привітався він. — З вашого обличчя видпо, що ви переночували цю ніч якнайкраще і обійшлися без мене.

— Сподіваюсь, ви не турбувалися? — спитала вона.

— Турбувався? За Велсову дочку? Хто? Я? Ніколи в світі! Я мав багато турбот, розмовляючи з озером Крейтер. Я розповів йому все, що про нього думаю. Я не люблю води. Я вже вам про це говорив. І хоч вона завше робить підступи до мене, я