Розкоші і злидні куртизанок - Оноре де Бальзак

Ця несподіванка була така важлива, що Камюзо через неї забув про свій намір.

— Хай увійде! — сказав він.

— Пробачте, пане, даруйте, — сказала швейцарка, вклоняючись судді і абатові Карлосу по черзі. — Нас з чоловіком так налякала поліція, коли два рази приходила, що ми забули в своєму комоді лист, адресований панові Люсьєну, за який ми заплатили десять су, хоч він і з Парижа, бо він дуже важкий. Чи не повернете ви мені ці гроші? Бозна, коли ми побачимо своїх квартирантів!

— Цей лист був переданий вам листоношею? — запитав Камюзо, дуже уважно розглянувши конверт.

— Так, пане.

— Кокар, запротоколюйте цю заяву. Ну, тітко, скажіть ваше ім’я і прізвище, ваше звання.

Камюзо взяв з швейцарки присягу, потім продиктував протокол.

Виконуючи ці формальності, він перевіряв поштовий штемпель, на якому був позначений час виймання і розноски, а також і дата. Отже, цей лист, принесений до Люсьєна наступного дня після смерті Естер, був, безперечно, написаний і кинутий у скриньку в день катастрофи.

Можна тепер уявити здивування пана Камюзо, коли він прочитав цей лист, написаний і підписаний тією, кого суд вважав за жертву злочину.

Естер — Люсьєнові

Понеділок, 13 травня 1830 року

(мій останній день, о десятій годині ранку).

Мій Люсьєн, мені не лишається й години життя. Об одинадцятій я буду мертва і помру без жодних страждань. Я заплатила п’ятдесят тисяч франків за гарненьку чорну смородинку, що містить отруту, яка вбиває з блискавичною швидкістю. Отже, кізочко моя, ти зможеш сказати собі: “Моя маленька Естер не страждала...” Так, я страждатиму тільки доти, поки писатиму ці сторінки.

“Нюсінжен — ця потвора, яка купила мене так дорого, знаючи, що день, коли я віддамся йому, не матиме свого завтра, — тільки що пішов, п’яний, як ведмідь, якого напоїли. У перший і останній раз у своєму житті я мала змогу порівняти своє колишнє ремесло веселої дівчини з життям кохання, протиставити ніжність, яка розквітає в безмежності, з жахливим обов’язком, який хотів би знищити самого себе, щоб не залишити місця поцілункові. Треба було відчути цю бридоту, щоб смерть здалася прекрасною... Я прийняла ванну; я хотіла б мати змогу покликати духівника з того монастиря, де мене хрестили, і сповідатись, щоб обмити душу. Але досить про проституцію, це було б профанацією таїнства, і зрештою я почуваю себе очищеною водами щирого каяття. Хай Бог вчинить зі мною, як схоче”.

“Облишмо всі ці ремствування, я хочу до останньої хвилини бути для тебе твоєю Естер, не набридати тобі моєю смертю, майбутньою долею, Богом, що був би недобрий, якби він і в потойбічному житті мучив мене, коли я зазнала стільки страждань в цьому...”

“Переді мною твій прекрасний портрет пензля пані де Мірбель. Цей портрет зі слонової кості втішав мене під час твоєї відсутності, я дивлюсь на нього в захваті, пишучи тобі мої останні дужки, описуючи останнє биття мого серця. Я покладу портрет у цей лист, бо я не хочу, щоб його вкрали або продали. Сама тільки думка про те, що предмет, який був моєю радістю, міститиметься у вітрині крамаря серед дам і офіцерів імперії або серед китайських болванчиків — доводить мене до млості. Знищ цей портрет, серденько моє, не давай його нікому... хіба що цей подарунок поверне тобі серце тієї ходячої одягненої тріски, тієї Клотильда де Гранльє, яка наробить тобі синців у ліжку, такі в неї гострі кістки... Так, я згодна на це, я ще раз стану тобі в пригоді, як було за життя. Ах, щоб зробити тобі приємність або навіть щоб посмішити тебе, я стала б перед вогнем, тримаючи в роті яблуко, щоб спекти його для тебе. Моя смерть буде тобі все ж корисна. Я розладнувала твоє родинне щастя... О, ця Клотильда! — я не розумію її. Мати змогу бути твоєю дружиною, носити твоє ім’я, не залишати тебе ні вдень, ні вночі, бути твоєю, — і ще маніжитись! Для цього треба бути з Сен-Жерменського передмістя... і не мати й десяти фунтів м’яса на кістках...”

“Бідний Люсьєн! Любий честолюбцю-невдахо, я думаю про твоє майбутнє. Побачиш, тобі ще не раз буде жаль твоєї бідної вірної собачки, тієї доброї дівчини, яка крала для тебе, яка заради тебе дозволила б потягти себе в кримінальний суд, аби тільки забезпечити твоє щастя. Єдине, що вона робила, — це було мріяти про твої втіхи, вигадувати їх для тебе. Вона зберігала кохання до тебе в своєму волоссі, в ногах, у вухах, нарешті — це була твоя ballerina, кожний погляд якої був для тебе благословенням. Вона шість років думала тільки про тебе, була цілком твоєю річчю, завжди була тільки випромінюванням твоєї душі, як світло — випромінювання сонця. Та, зрештою, не маючи ні грошей, ні честі, я не можу — який жаль! — бути твоєю дружиною... Я завжди дбала про твоє майбутнє, віддаючи тобі все, що мала... Як тільки ти одержиш цей лист, прийди і візьми те, що буде в мене під подушкою, бо я не довіряю слугам...”

“Знаєш, я хочу бути гарною, коли помру; я ляжу, витягшисьу ліжку, набуду пози! Потім я притисну смородинку до піднебіння і не буду спотворена ні конвульсіями, ні смішною позою”.

“Я знаю, що пані де Серізі посварилася з тобою через мене, але бачиш, мій котику, коли вона взнає, що я померла, вона тобі пробачить, ти їй догоджатимеш, вона тебе добре одружить, якщо Гранльє будуть і далі відмовляти”.

“Моє серденько, я не хочу, щоб ти занадто ремствував, дізнавшись про мою смерть. Насамперед я мушу тобі сказати, що одинадцята година понеділка 13 травня є тільки завершенням довгої хвороби, яка почалася в той день, коли на Сен-Жерменській терасі ви мене знов штовхнули до колишнього мого життя... Душа може боліти так само, як і тіло. Тільки душа не може так по-дурному віддаватись стражданню, як тіло. Тіло не так підтримує душу, як душа — тіло, і в душі є спосіб вилікувати себе через ті міркування, що примушують модисток вдаватись до головешки. Ти мені подарував друге життя, коли позавчора сказав,