Марія Стюарт - Стефан Цвейг
Утверджувати право й оголошувати вирок було обов’язком зібраних дворян-суддів. Вони оголосили вирок про провину і смерть. Але в Єлизавети, королеви, є ще інше право, яке стоїть над земним, високе і священне право, людське і великодушне: давати помилування за визнану провину. Тільки від її волі залежить перетворення вже оголошеної смерті знову в живе життя, ненависна потреба вирішувати знову припадає на неї і тільки на неї. Як тут захищатися? Єлизавета знову стоїть проти Єлизавети. Як в античній трагедії хор строфою і антистрофою ставав то праворуч, то ліворуч від людини, яку гнітило власне сумління, так і тепер ззовні та всередині країни залунали голоси, закликаючи одні до суворості, а інші до поблажливості. А над ними всіма стоїть у невидимій сфері суддя наших земних дій — історія, що завжди мовчить супроти живих і тільки тоді, коли закінчується їхнє буття, зважує їхні вчинки перед потомками.
Голоси праворуч завжди промовляють невблаганно й виразно: смерть, смерть, смерть. Державний секретар, коронна рада, найближчі друзі, лорди, міщани і народ — усі бачать тільки єдину можливість домогтися миру для країни і спокою для своєї королеви: коли впаде голова Марії Стюарт. Парламент подає врочисту петицію: «Ми найвірнопідданіше просимо з огляду на дальше існування релігії, яку визнаємо, і з огляду на безпеку монаршої постаті й добробут держави, щоб Ваша Величність негайно видала наказ оприлюднити належним чином вирок проти шотландської королеви, і просимо, оскільки не знаємо жодного іншого засобу гарантувати безпеку Вашої Величності, справедливої і швидкої страти названої королеви».
Єлизаветі той тиск бажаний. Вона нічого не прагне ще з більшою силою, ніж довести світові, що не вона переслідує Марію Стюарт, а англійський народ наполягає на виконанні судового вироку. Що гучніший, що далі чутний, що помітніший той галас, то краще. Адже в такому разі Єлизавета матиме нагоду виспівувати велику арію доброти і людяності на «світовій сцені», і досвідчена й добра акторка користається запропонованим приводом повною мірою. Вона зворушено дослухається до красномовної вимоги парламенту, смиренно дякує Богу, що його воля врятувала її від небезпеки для життя, а потім підносить голос і промовляє водночас і для світу, і для історії, щоб виправдатися від будь-якої провини за долю Марії Стюарт. «Хоча моє життя перебувало під небезпечною загрозою, я признаюся, що ніщо не завдало мені більшого болю, як те, що людина мого роду, однакового становища й походження і така близька мені по крові, взяла на себе таку тяжку провину. Я така далека від будь-якої злостивості, що одразу після викриття спрямованих проти мене злочинних дій, потай написала їй, що, коли вона в довірчому листі напише мені зізнання, все можна було б залагодити тихо. Я писала їй не на те, щоб заманити в пастку, бо знала тоді все, в чому вона могла б зізнатися. Але навіть тепер, коли справа зайшла так далеко, я, якби вона захотіла засвідчити щире каяття і вже ніколи від свого ім’я не висувала претензій до мене, охоче простила б їй, якби від цього залежало тільки моє життя, а не безпека й добробут моєї держави. Бо тільки для вас і свого народу я б хотіла ще жити». Єлизавета відверто признається, якою мірою на її вагання вплинув страх перед присудом історії. «Адже ми, володарі, стоїмо на сцені перед поглядами й цікавістю всього світу. Найменшу брудну пляму на нашому одязі споглядатимуть, кожну слабкість у наших діях швидко помітять, і тому ми маємо бути особливо обережні, щоб наші дії завжди були справедливі й почесні». З цієї причини Єлизавета просить і парламент вибачити їй, що вона не вирішує одразу, «бо така моя манера, що навіть у справах набагато меншої ваги я повинна довго міркувати про те, що зрештою має бути ухвалене».
Ці слова щирі чи ні? І щирі, і нещирі водночас, бо в Єлизавети роздвоєність волі: вона б хотіла позбутися суперниці, а проте поставати перед світом як великодушна і схильна прощати. Через дванадцять днів вона знову запитала лорда-канцлера, чи немає можливості й пощадити життя Марії Стюарт, і водночас гарантувати безпеку власного. Але коронна рада і парламент знову тиснуть, що немає ніякого іншого виходу. Єлизавета знову бере слово. Цього