Марія Стюарт - Стефан Цвейг
Ця пропозиція Єлизавети і справді становила єдине можливе вирішення, яке можна було б знайти ще тепер. Тільки воно могло б урятувати Марію Стюарт від приниження публічного слухання, засудження і страти. Для Єлизавети воно знову-таки означало незмірну гарантію, бо внаслідок власноруч написаного компрометувального зізнання незручна претендентка немов тримала б себе під моральним арештом. Марія Стюарт тоді, ймовірно, могла б спокійно й далі жити десь у пітьмі, безборонна внаслідок свого зізнання, а Єлизавета спокійно жила б у сяєві на вершині свого владарювання. Ролі були б розподілені на довгий час, Марія Стюарт і Єлизавета вже б не стояли в історії поряд одна з одною і одна проти одної, а винна стояла б навколішки перед тією, що простила, помилувана — перед рятівницею свого життя.
Але Марія Стюарт уже не хоче, щоб її рятували. Її найдужчою силою завжди була гордість, тож вона зігне коліна радше перед ешафотом, ніж перед покровителькою, краще безглуздо брехати, ніж виразно признатися, краще загинути, ніж принизитися. Вона знає, що як володарка програла, на землі їй лишилася тепер тільки одна можливість засвідчити свою силу: довести несправедливість Єлизавети, своєї суперниці. Оскільки Марія Стюарт живою вже не може зашкодити своєму ворогові, вона рішуче хапається за останню зброю: зробити Єлизавету винною перед світом як жорстоку монархиню і присоромити її своєю славетною смертю.
Марія Стюарт відштовхнула подану руку, і тепер Єлизавета, відчуваючи тиск Сесіла й Волсінґема, змушена йти шляхом, що, власне, ненависний їй. Щоб забезпечити правові основи для запланованого судового процесу, спершу скликали коронних юристів, а коронні юристи майже завжди покірно схилялися до тієї постанови, якої вимагав той або той коронований володар. Вони ревно перерили історію, шукаючи прецедентів, чи вже коли-небудь піддавали королів справжньому судові, щоб звинувачення не було надто вже очевидним розривом із традицією, не становило novum, чогось нового. Але приклади, які вони нашкрябали, жалюгідні: Каетан, дрібний тетрарх за доби Цезаря; не менш невідомий Ліціній, шваґер Константина, зрештою, Конрадин фон Гогенштауфен і Джованна Анжу, королева неапольська, — це єдині володарі, що, як можна було довести, загинули внаслідок судового вироку. В своїй запопадливій ревності юристи зайшли навіть так далеко, що визнали зайвим дворянський суд, який запропонувала Єлизавета, бо ж заявили: оскільки «злочин» Марії Стюарт стався в Стаффордширі, досить поставити її перед судом присяжних того графства. Але такий демократичний судовий процес аж ніяк не підходить Єлизаветі. Вона дотримується форм, вона хоче, щоб онуку Тюдорів і доньку Стюартів усунули справді по-королівському, з гідністю й честю, з пишнотою та розкішшю, з усією повагою і шанобою, яка належить володарці, а не внаслідок вироку кількох селян і крамарів. Єлизавета гнівно напустилася на надміру запопадливих: «Воістину гарний був би цей суд над принцесою! Я вважаю за слушне, щоб уникнути такого безглуздя (засудження судом дванадцятьох присяжних), доручити розгляд такої важливої справи достатньому числу шляхетних осіб і суддів цієї країни. Адже ми володарки і на сцені світу стоїмо на очах усього світу». Єлизавета хоче для Марії Стюарт королівського процесу, королівської страти, королівського похорону і тому скликає дворянський суд, обраний з-поміж найкращих і найшляхетніших людей країни.
І все-таки Марія Стюарт не засвідчує ніякого бажання, щоб її слухали і судили навіть блакитнокрові піддані її сестри-королеви. «Як, — наскакує вона на посланців, приймаючи їх у своїй кімнаті й не ступивши навіть кроку їм назустріч, — невже ваша володарка не знає, що я народилась як королева? Невже вона думає, що я принижу своє становище, свою державу, рід, із якого я походжу, сина, що стане моїм наступником, іноземних королів та принців, чиї права будуть принижені в моїй постаті, коли я дотримаюся такого запрошення? Ні! Ніколи! Хоч яка я можу видаватися схилена, моє серце випростане і не скориться ніякому приниженню».
Але вічний закон: ані щастя, ані нещастя не можуть цілковито змінити характер. І переваги, і вади Марії Стюарт завжди ті самі. В небезпечні миті вона завжди засвідчує велике самовладання, але потім завжди надто недбала, щоб підтримувати свою початкову твердість супроти тривалого тиску. Як і на судовому процесі в Йорку, вона зрештою знову дозволяє вивести себе зі своєї позиції недоторканного суверенітету й отак випускає з рук останню зброю, якої боїться Єлизавета. Після довгої тяжкої боротьби вона згоджується відповідати перед делегатами Єлизавети.
14 серпня зала замку Фотерінґей набула святкового вигляду. Під глухою стіною зали спорудили балдахін над пишним фотелем, що всі ті години стояв пустий; цей фотель мав засвідчувати як символ німу присутність, мовляв, Єлизавета, королева Англії, невидимо головує на суді і саме згідно з її наміром та її ім’ям ухвалять остаточний вирок. Праворуч і ліворуч від підвищення сидять у порядку їхньої вищості різні члени суду, посередині зали стоїть стіл для обвинувачів, слідчих, правників і секретарів суду.
У ту залу Марію Стюарт, що в ті роки завжди одягалася в суворий чорний колір, завів за руку її гофмейстер. Зайшовши, Марія Стюарт озирнула збори і зневажливо проказала: «Як тут багато правників, а проте жодного за мене». Потім пішла до фотеля, що, як показали їй, стояв за кілька кроків від балдахіна, але на кілька сходинок нижче від тронного крісла. “Overlordship”, тобто завжди виборюване панування Англії над Шотландією, було унаочнене завдяки цьому дрібному тактичному упорядкуванню: фотель Єлизавети стояв вище від фотеля Марії Стюарт. Але навіть за мить до смерті Марія Стюарт не визнає такого підпорядкування. «Я королева, — сказала вона досить гучно, щоб її чули та розуміли, — я була одружена з королем Франції, і моє місце має бути там нагорі».
Тепер почалося слухання справи. Як і в Йорку та Вестмінстерському палаці, цей процес був інсценований зі зневагою до найпростіших правових уявлень. Головних свідків — того разу слуг Босвелла, цього разу Бебінґтона і його спільників — із підозрілим поспіхом стратили ще до початку процесу, тільки їхні письмові, написані під загрозою смерті свідчення лежали на столі перед суддями. Ще одне порушення права: навіть обвинувальні документи, на основі яких мали судити Марію Стюарт, тобто її листи до Бебінґтона та листи Бебінґтона до