Риб’яча кров - Іржі Гаїчек

— Зберися, Адаме. Ти ж віриш у себе, правда?

Я стояла перед ним. Він охопив мене обома руками за сідниці, обличчя сховав у футболку над пупком. Я сперлася руками на його плечі й вивільнилася з цих обіймів. Знову надягнула светр і пальто. Не могла на нього дивитися.

— Пробач, — прошепотів він.

— Нічого. У кожного буває хвилька слабкості. Я все це опишу, Адаме, що тобі тут говорила, і надішлю ще одну новину з епіцентру, так? І не бійся, ти приймеш правильне рішення, так чи інак…

Я ходила містом і думала про Зденєка. Про лист, про пана Тушла, про Ридерера. На площі й найближчих вулицях з’являлися все новіші магазини, кав’ярні, ресторани, бутики й туристичні агенції. Я дивилася у вітрини магазину парфумерії й думала про те, чи знає вже про все це вісімдесятилітня пані Згоркова.

Вибирала замерзлими пальцями наколоті дрова під сараєм і кидала їх у плетений кошик із двома ручками. Він був старий і ремонтований уже безліч разів. Дно в кількох місцях трималося на дротах, щоб не відпало. Щілинами поміж дошками сараю проходило денне світло. Раптово промінь сонця у відчинених дверях хтось заступив. Я підвелася. Бачила тільки силуети. Худа фігура, трохи похилена, типове обличчя в старій шапці з фірмовим козирком.

— Не несу тобі добрі новини, Ганко.

Я сіла на купу поколеного дерева, ватник Петра діставав аж до колін, тож малі шматки не потрапляли на тіло. Пан Тушл роззирнувся в сутінках, між нами стояв напівнаповнений кошик.

— Був учора на зустрічі з директором електростанції.

— І що ж він вам сказав?

Після такого вступу вже не мало сенсу шукати в його зморшкуватому обличчі якусь надію. Я наосліп хапалася обома руками за шматки дерева довкола себе й механічно вкидала їх до кошика.

— Щоб я не переймався, що після зруйнування села вони тут усе гарненько облаштують. Озерце на площі спустять, сміття після руйнування вивезуть. Тут буде гарний лісопарк.

На це не можна було відповісти інакше, як тільки іронічним сміхом.

— А ви йому нагадали, що уряд буде остаточно обговорювати завершення будівництва лише навесні цього року?

— Із того всього, що діється останнім часом, ти мусиш мати таке ж відчуття, що й я, Ганко. Що все вже давно вирішено.

— Саме так від минулого року говорить і Петр.

— Він провів мене будівництвом. Я його не просив про це. Я бачив купи бетону, місце для реактора, технічні будівлі. Він показав мені плани й розповів, що реальними зараз є тільки два блоки, замість попередньо запланованих чотирьох. Переконував мене щодо енергетичної концепції, що можна буде закрити вугільні електростанції на півночі Чехії. Говорив про будівництво як про вирішену справу, із його голосу я б не сказав, що вони ще на щось чекають.

— Як на мене, усе ще є надія, пане Тушле. Будуть іще демонстрації, у Празі перед будинком уряду, тут у нас, на австрійському кордоні. «Грінпіс», «Південночеські матері»[27], австрійські активісти, я покажу вам листування, вони все мені надсилають. Це сила, з якою треба рахуватися.

Він стояв наді мною, його погляд здавався мені м’яким. І непевним. Ніби він не хотів продовжувати розмову й зраджувати мене. Я сиділа навприсядки, дивилася поперед себе на кошик, який за цей час встигла накидати повен, аж шматки дерева стали знову випадали на підлогу.

— Я за ці роки говорив із усіма керівниками будівництва, які тут змінювалися, із чиновниками в районі і в уряді, із районними й обласними секретарями ще за комуністів, я вже навіть не пам’ятаю всі ці імена й обличчя. Але коли я вчора сидів у його кабінеті, то відчував ту купу грошей, яку вони вклали…

— І що?

— Хто пануватиме над енергією, той матиме велетенську силу, лише вчора на місці я це добре собі усвідомив.

Я підвелася й носаком черевика злегко вдарила наповнений кошик. Було зрозуміло, що сама його не донесу. Він нагнувся й узяв кошик за одну ручку. Я взялася за другу, і ми вийшли з сараю. Перейшли через двір, снігу вже не було, лишилася жовта й коричнева торішня трава й болото. У мене промайнула думка, що цього року вперше не чекатиму на весну. Вклала декілька шматків дерева в піч. Пан Тушл підсів до столу, а я залишилася біля плити, гріючи спину.

— У нас іще є свої люди в районах за зоною охорони, у містах. Вони є в представництвах, у міській владі.

— Вони за все заплатять, Гано. У них великі ресурси, а будуть іще більші.