Таємний щоденник Хендріка Груна віком 83 1/4 роки - Хендрік Грун

Це, мабуть, справжній талант: наша найогрядніша мешканка, котра обожнювала попоїсти — ні, по-дурному напхатися, — щойно відкинула копита, за два дні до найвищого кулінарного шедевру року. Вона важила 160 кілограмів — трішечки забагато, як для її зросту (1,45 м), вам не здається? Вона не могла нічого вдіяти, бо мала синдром Прадера-Віллі. Проте їй вдалося прожити несподівано довго — сімдесят вісім. Упродовж майже десяти років, постійно сидячи в своєму індивідуальному візку, вона займалася лише одним — обжиранням. Якщо це не враховувати, у ній було дуже мало людського. Вона не мала друзів. Мабуть, для працівників, котрі за нею доглядали, утримати у відносній чистоті таку важезну жирну тушу, з усіма її складками і борознами, була ще та пекельна робота. Трунарю доведеться виготовляти домовину на індивідуальне замовлення. Гадаю, у формі куба.

Пробачте мені, я був трохи грубим та безсердечним, та я не можу зробити реальність кращою, ніж вона є: сумною, нещадною та кумедною водночас.

До мене несподівано навідалася голова домоуправління. Вона повідомила мені, що я в кімнаті маю живу ялинку, а це проти правил. Але вона готова цього року заплющити на це очі. Гм-м, як толерантно з її боку!

Вона не сказала мені, хто її «проінформував» про це.

Сьогодні я дотримуюся посту, щоб завтра мати гарний апетит.

Мій найліпший костюм висить поруч зі свіжовипрасуваною сорочкою та золотою краваткою, яку я колись давно купив у спеціальному магазині для вечірок. Черевики поблискують.

Я би сказав, що, як на свій вік, я ще так нічо.

Усі картки з меню переписані через одну чи дві прикрі помилки у французьких назвах. Антуан мені тактовно вказав на них. А ще після вечері я мав трохи відфільтрувати свою промову. Справи, справи, справи. Нема часу для щоденної поїздки.

Учора за чаєм я порозпитував і з’ясував, що дехто з пожильців навіть ногою надвір не ступав ще із жовтня. Чимало з них не покидають будинку більшу частину осені та всю зиму, якщо тільки не виникає нагальної потреби ризикнути рипнутися надвір. Та й у тих випадках, які можна на пальцях порахувати, це зазвичай обмежується човганням до мікроавтобуса чи авто нащадків, а тоді назад.

Інколи мені подобається вибратися й промокнути, а ще дозволити вітру скуйовдити волосся, яке ще лишилося. Упродовж останніх кількох тижнів я мав задосить можливостей це зробити. Ще нема ані натяку на обіцяну сувору зиму.

Уранці я зайшов побачити Еф’є і побажати їй веселого Різдва. Стоячи біля її ліжка, я усвідомив, що не так і багато їй можна бажати. Щасливої дороги хіба що.

Вона здавалася такою спокійною, худющою та блідою, а ще величною і милою.

Медсестра сказала, що їй, мабуть, лишилося недовго.

Тоді я змусив себе піти до Еферта, аби відволіктися. Я ще не встиг і рота розтулили, як він сказав: «О, твоя мила стара кохана — уже на півдорозі, еге ж? Дозволь їй спочити з миром». Потім він налив мені чашку кави, запропонував шоколаду й зиркнув на годинник. Було двадцять по дванадцятій.

«Це гарний час, — сказав він. — На вихідних я не п’ю до дванадцятої».

Він налив кожному додаткову порцію дуже особливого різдвяного бренді.

«За твоє здоров’я, мій дуже дорогий друже».

Тоді я повернувся в кімнату і скинув свою гору з плечей, пишучи це. Спробую трохи покуняти, потім перевдягнуся, пригладжу волосся і о четвертій маю повернутися до Еферта на різдвяну вечерю. Не можу дочекатися.

Різдвяний обід вдався на славу. Ріа та Антуан завезли в ледь освітлену кімнату величезну індичку з трьома бенгальськими вогниками ззаду. Коли подали десерт, Еферт злопав великий шматок тирамісу, а тоді я виголосив свою промову, яка також видалася нічогенькою. Вона була про дружбу як необхідний складник гарного життя. Можливо, промова була трохи сентиментальна (Антуан змахнув сльозу), але йшла, як то кажуть, від чистого серця. Ми підняли келихи за Еф’є, «занадто тепер мовчазне серце нашого клубу». Тоді ми випили за дружбу, доки смерть не розлучить нас. І це не пусті слова для будь-кого з нас.

Після вечері шефи отримали оплески стоячи.

Обід дня подарунків сьогодні о першій — ми приєднаємося до тих пожильців, чиї діти не забрали їх, аби провести день разом.

Прийшла пора зітхати тим, хто ненавидить відкладати розклад, навіть якщо це заради народження їхнього спасителя.

Ми маєм вислухати щонайменше кількох буркотунів, типу «я не в захваті від гарячого обіду за ланчем» чи щось такого роду.

Десь за годину я спущуся вниз, рішуче налаштований не дозволяти собі дратуватися. На будь-кого.