Українська література » Сучасна проза » Острів Смерті - Такехіко Фукунага

Острів Смерті - Такехіко Фукунага

Читаємо онлайн Острів Смерті - Такехіко Фукунага
якому було чути лише собачий гавкіт. Певно, смуток на її обличчі якось пов'язаний з його поїздкою до батьків на Хоккайдо. А може, Аяко згадала про своїх рідних, яких давно не бачила і не зможе побачити, або про те, як їй було незручно, коли він запропонував минулого літа зробити подорож на його батьківщину? Канае не сумнівався в тому, що Аяко прийняла б її з радістю, а тому на душі в нього лишився гіркий осад.

Затиснувши під пахвою портфель із другим подарунком для Мотоко, він почував щось схоже на докори сумління.

ВЛІТКУ, СТО СІМДЕСЯТ ВІСІМ ДНІВ ТОМУ

Дощова пора затяглася аж до кінця липня, поки, як звичайно, не змінилася сліпучим сонцем і спекою. Ближче до полудня на більшості столів починали мляво обертатися вентилятори, а рідкі подуви вітру з вікна тільки наганяли дрімоту. Дехто, ховаючись за купу довідників, куняв. Навіть обличчя головного редактора не показувало, що він заглибився у щось важливе, хоч і підпирав рукою підборіддя і втуплювався у стелю напівзаплющеними очима, як личить мислителю.

Розморило й Канае. Він уже шукав приводу для того, щоб вийти й попити чаю, як раптом лунко задеренчав телефон. Редактор за сусіднім столом стрепенувся від сну, Канае теж мало не підскочив з місця, а Коїма, приязно всміхаючись, простягла руку до слухавки.

— Так, є. Одну хвилинку…— сказала вона і, передаючи слухавку Канае, додала: — Сома-сан, вас просять… Якась жінка.

Поки він говорив по телефону, з обличчя Коїми не сходила багатозначна, ба навіть глузлива посмішка — от, мовляв, обдурила!

— Я вас слухаю,— голос Канае гучнішав, а міжбрів'я насупилося.— Хто?.. Нісімото-сан? Щось сталося?.. Сонячний удар?.. У кого?.. Який жах!.. Негайно їду. Почекайте!

Він клацнув слухавкою і гукнув сусідці: „Серйозне діло!”

— А що таке? Сказали, сонячний удар? — видаючи свою цікавість, запитав Куїма, але Канае тільки щось пробурчав і, вхопивши зі стільця піджак, а зі столу портфель, поспішив до головного.

— Вибачте, але мені подзвонили, що з другом трапився сонячний удар, і я хотів би його відвідати.

— Сонячний удар? У таку спеку його можна схопити і в кімнаті.

Дивно, але цього разу на обличчі головного можна було прочитати, що він у доброму настрої. Коли отак щастя всміхається, треба швидше тікати.

— То можна йти?

— А термінової роботи нема?

— Та начебто ні.

Канае скоренько відкланявся і, крутнувшись на місці, поспішив до виходу.

— Сома-сан, пробачте. Хтось захворів? — Коїма непомітно опинилася біля нього.

Ні, Канае нітрохи не сердився на неї, він просто рад з того, що вирвався з душного приміщення надвір. Мабуть, йому передався добродушний настрій головного редактора.

— Та нічого. Нема чого переживати, але йти треба.

— А хто цей хворий?

Однак Канае не вважав за потрібне відповідати, а байдуже махнув головою й відчинив двері. Поспішаючи вниз рипучими сходами, він уявляв собі розгублений вигляд Коїми.

Коли він дібрався до будинку Нісімото, сонце вже хилилося на захід, але до години пік було ще далеко, і вагони електрички та автобуси були порожні. По телефону господиня сказала: „Хвилюватися нема чого, але буде краще, спокійніше для мене, якщо ви прийдете”,— а тому Канае в душі радів, що несподівано випала нагода вирватися раніше з роботи, та чим ближче було до зустрічі з нею, тим неспокійніше ставало в нього на душі.

Перед ворітьми галасували діти.

— Ген-тян, що ви там робите?

— А-а, це ви, дядьку?

З гурту дітей вибіг малюк у мокрій від поту сорочці, з блискучою потилицею.

— Ми радимось, як будемо гратися. Дядьку, візьміть мене коли-небудь купатися на море.

— Скоро візьму. А тьоті вдома?

— Художниці нема, а тонкосльоза лежить хвора. Через це бабуся вигнала мене з хати — йди, каже, пограйся.

— Он що! Ну тоді бався.

Хлопець вернувся до дітвори, а Канае штовхнув рукою хвіртку й попростував до ґанку. Цікаво, чого Мотоко немає вдома? Мабуть, тому Нісімото-сан покликала його. Неспокій у душі зростав.

Стара зустріла гостя з винуватим виразом обличчя:

— Не знаю, як і вибачатись перед вами за те, що відірвала вас від роботи. Та, прошу, заходьте.

— Власне, що трапилося? Ген-тян оце сказав мені, начебто Мотоко-сан нема вдома. Це правда?

— Поїхала до Хіросіми. Я злякалась і для заспокоєння нервів попросила вас зайти.

Господиня провела Канае в їдальню на першому поверсі. Він давно тут не був, бо відтоді, як навесні вперше з'явився в цьому домі, завжди піднімався відразу нагору. Як і колись, у кімнаті валялося кравецьке причандалля, на підлозі перед комодом лежало літнє жіноче кімоно — юката.

— То що ви скажете? По телефону ви мене заспокоювали — мовляв, хвилюватися не треба. Лікаря викликали? — спитав Канае, як тільки сів на дзабутоні, схрестивши ноги.

— Аяко-сан не веліла кликати лікаря, бо, мовляв, нічого страшного, і я поклала її в постіль. Вона сказала, що це в неї від спеки, і що скоро поправиться. Я теж гадаю, що організм витримає.

Влучивши момент, господиня принесла з кухні склянку холодного ячмінного відвару. Канае випив його одним духом і здивовано запитав:

— А чого це з нею трапився сонячний удар? Так багато ходила?

— Та начебто. Десь о десятій ранку сказала, що трохи прогуляється, а повернулась аж о пів на третю. Якраз у найбільшу спеку. Я аж злякалася: прийшла бліда, як стіна ледве до порогу допленталась, так і сіла там.

— А зараз спить?

— Я оце недавно заглядала: спить, як немовля. Видно, це тільки я така полохлива. Ще й вам клопоту завдала,— бідкалася стара, дивлячись на гостя ласкавими очима.

— Та байдуже! Якби не це, я не вирвався б з роботи. Так значить, Мотоко-сан подалася до Хіросіми?

— Мабуть, щось її стривожило, якщо вона ні сіло ні впало зірвалась і поїхала. І Аяко-сан здивувалася. Через тиждень річниця вибуху водневої бомби, то, може, вона вирішила навідатися на могили рідних? Ви не скажете, чи планується якось відзначити цю дату в Хіросімі?

— Я гадаю, Мотоко-сан не візьме участі в такій церемонії. Може, її поїздка якось пов'язана з написом, вирізьбленим торік на пам'ятнику жертвам водневої бомби? „Спіть спокійно. Помилка не повториться”. Її душа його зовсім не приймає.

— Щось її мучить.

— А пам'ятаєте, коли я завітав до вас перший раз,— Канае звернув розмову на інше, щоб якось розвіяти сумний настрій господині,— ви разом з Аяко-сан в один голос твердили, що Мотоко-сан якась дивна людина. Тепер я бачу, що це правда. Та коли вона поїхала?

— Позавчора.

— А між її поїздкою й сонячним ударом Аяко-сан нема ніякого зв'язку?

— Та хто

Відгуки про книгу Острів Смерті - Такехіко Фукунага (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: