Лазарит - Симона Вілар
І негайно спалахнула суперечка: одні стверджували, що королем мусить залишатися Ґвідо де Лузіньян, оскільки його помазано в храмі Гробу Господнього, інші наполягали: найкращим правителем цієї землі стане маркіз Конрад Монферратський, особливо після того, як Ґвідо зганьбився, програвши битву при Хаттіні.
– Я був там і бачив, як християни юрбами гинули від рук невірних, – невиразно прошамкотів брат Ієронім, бризкаючи слиною. – Від спеки та задухи я зомлів… а може, хтось і навернув мене по шолому, хтозна. Зате пам’ятаю, яке там було пекло… Я отямився серед трупів, у куряві й крові. Вечоріло, однак спека досі не спала. Я піднявся і пішов, переступаючи через тіла людей та коней. Присягаюся: уся земля навколо була просякнута кров’ю моїх братів по вірі. Із загону нашого ордену не вцілів жоден. Їм тоді вже легко було – вони вознеслися просто до престолу Господа, а я, невдатний, плентався тією кривавою долиною, і сарацини, які траплялися на моєму шляху, розбігалися, щойно я піднімав до них обличчя.
«Ще б пак!» – несамохіть подумав Мартін.
Очі оповідача раптом спалахнули.
– Мусульмани вважають нашу хворобу нечистою. Вони й гадки не мають, що завдяки проказі лицар здатен забути все земне, а пам’ятати лише про Бога! Помолімося ж, братове!
Коли після молитви прокажені розійшлися, з’ясувалося, що Мартіну перепало місце поруч із братом Джоном. Лежаки розділяла тонка фіранка, і він чув, як уночі до брата Джона прийшла жінка. Не викликало сумнівів, що саме вони робили, й Мартін був приголомшений: невже серед жінок легкої поведінки в таборі є нещасні, готові віддаватися прокаженим?
Згодом, коли шльондра пішла, а брат Джон умиротворено захропів, Мартін тихо вийшов із шатра й особливим посвистом викликав із намету для слуг Ейріка. Той з’явився майже миттєво.
– Роздобудь для мене оцту чи принаймні скислого вина, – мало не тремтячи з відрази, попросив Мартін приятеля.
Було далеко за північ, коли вони, проминувши темний табір, спустилися під берегове урвище до моря. Дорогою їх кілька разів зупиняли вартові та, помітивши знак лицаря-прокаженого, звільняли їм шлях. У крихітній лагуні за виріжком мису обидва ретельно помилися й обтерлися оцтом.
– Треба якнайшвидше звідси драпати, – мовив рудий, закорковуючи невеличкий бурдюк рідини з різким запахом. – Може, просто зараз?
– І куди ми підемо?
– Хіба не все одно?!
– Нічого не вийде. За першої ж переклички нас похопляться. І хоча тут незлічимо народу, – Мартін указав на табірні намети, що тьмяно блищали в сяйві місяця, який щойно виринув із розірваної хмари, – нас почнуть шукати всі, а особливо, якщо лазарити скажуть, що прокажений ховається серед здорових вояків.
– Ох і влипли ж ми, малий, – шумно зітхнув Ейрік, кинувши на пісок бурдюк із оцтом. – Чи знав Ашер, що коїть, даючи нам таке доручення?
«А йому що з того? – натягуючи на вологе тіло одяг, подумав Мартін. – Він добре платить за все, що випадає на нашу долю, а робота – це завжди робота. Хай там як, а я мушу успішно закінчити цю справу, щоб здобути головний приз – Руф».
Скупавшись, він почувався значно краще.
Повертаючись крізь притихлий табір, вони з Ейріком чули віддалену перекличку на передових чатах, бачили багаття, що догорали, при яких сиділи запізнілі гультіпаки. Ці люди вже звикли до такого життя, і ніщо в ньому їх не дивувало.
Злива вперіщила аж над ранок. Спершу на шатра налетів потужний шквал; сліпучі блискавки, мов набряклі старечі вени, звивалися серед хмар і сікли землю. А потім табір зник у суцільних потоках води, що, ревучи, лилася з неба.
Проте незабаром вітер розірвав хмарний покров, визирнуло сонце, ґрунт почав підсихати. Але від цього стало ще гірше: волога задуха не давала дихнути. Однак лазарити, незважаючи на те, взялися за військові вправи, до того ж дуже стрімко. Мартін зрозумів це відразу, зійшовшись з одним, другим, поки переконався, що має справу з чудовими вояками. Проказа і справді зжирає людину повагом: спершу твердне та втрачає чутливість шкіра, потім змінюються риси обличчя, з’являються виразки й тріщини, але м’язи ще довго залишаються дужими та пружними, і, лише коли хвороба прогресує, відмовляють кінцівки, відмирає язик, туманіє розум. Потім людина розкладається живцем. Смерть переважно майже безболісна, але принизлива через цілковиту безпорадність.
У перших поєдинках Мартін намагався приховати свої навички, сподіваючись, що йому дадуть спокій. Але капітан Барнабе заявив: Мартінові слід працювати й працювати, щоб стати для нечестивих достойним супротивником. Обов’язок лазарита – не просто загинути в бою, а й укоротити віку якомога більшому числу невірних. Лише тоді перед ним відчиняться ворота раю.
Закінчивши вправи, Мартін пішов валандатися табором. І хоча його лице приховував шолом, зелений хрест красномовно свідчив, до якого ордену він належить. Невдовзі він переконався: попри героїзм лазаритів, багато хрестоносців ставляться до них украй вороже. Щойно Мартін наближався до чиїхось шатер, його негайно гнали геть – часом принизливими викриками, часом – розмахуючи смолоскипами, а іноді й натягуючи тятиву.
– Забирайся звідси, клятий прокажений! Геть! Неси свою заразу сарацинам!
І все ж Мартінові вдалося ретельно вивчити табір і розташування резиденцій очільників хрестоносного війська. На узвишші навпроти головної брами Акри, що називалася на честь Святого Миколая, було розташовано штаб короля Ґвідо де Лузіньяна, який нині перебував на Кіпрі. Там нині порядкував його старший брат Аморі, і слід зауважити, ця частина табору була найупорядкованішою. Шатри, хоч і пошарпані, розташовано в строгому порядку, прокладено стічні канави для нечистот та дощової води, майданчики для багать викладено плитами піщанику, а біля ям для тліючого вугілля весь час чергують слуги, бо при такому скупченні людей пожежа може спалахнути будь-коли.
Такий саме лад був і в госпітальєрів, біля яких розташоване шатро лазаритів, а також на табірній стоянці тамплієрів. Орденські порядки скрізь однакові: шатро магістра чи головнокомандувача – у центрі, а намети рядових братів утворюють концентричні кола навколо нього, захищаючи очільника ордену. Між колами наметів залишено широкі проходи; далі розташовано конов’язі та зіставлені упритул криті візки, під якими ховаються від палючого сонця сержанти та мусульмани-туркополи, що їх утримують орденські брати.
Але так було далеко не скрізь. В інших частинах табору намети і шатри розташовані абияк. Доводилося довго блукати між ними, щоб вийти на відкриту місцину, а подекуди й таких проходів не було.
Народ тут мешкав різношерстий та різномовний. Придивившись, Мартін невдовзі збагнув: національну приналежність лицарів можна визначити за кольором хрестів, нашитих на їхніх туніках. Французи носили червоний хрест, англійці – білий, фламандці – блакитний, а італійці – жовтий. Данці,