Земля - Ольга Юліанівна Кобилянська

– Та що там…

– А я тобі кажу, Мартухо, що царство на землі належить все-таки до тебе. – І, обнявши мене бурливо за шию, шукала вогкими очима на моїм лиці гніву.

Я не могла ніколи довго гніватися на неї. Знала добре, що коли б я справді була загнівалася на неї, вона не успокоїлась би доти, доки я не сказала б їй хоч кілька разів, що «не гніваюся».

Була незвичайно доброго серця: тут в одній хвилі кидалася, гарячилася й змагалася, а вже в другій – була добра. Товариство, в яке входила, і товаришки, що її любили, розпестили її, догоджуючи їй у найменшій дрібниці, боготворячи її задля краси й таланту та задля її оригінальних помислів. Належала до різних товариств, не жалувала нічого, а визичуваних товаришкам грошей не приймала ніколи назад. Любила над усе елеганцію, називаючи се третьою важною заповіддю в умовах до щастя; бувала через се не раз навіть несправедлива в осуді людей, але до елеганції тягло її, мов дитину до чічки.

– Спустися на мене, що я не впроваджу тобі жодного невідповідного матеріалу в хату, що ти й твоє артистичне milieu[179] не будете вражені ані його видом, ані поведениям. Вже я постараюся. І я щось розумію!

– Ого! – усміхнулася вона. – І «ви» щось розумієте? Розумієте прекрасно подавати чай, маєте всі здібності доброї господині, матері й жінки, ви славний рахмістр і будучий стовп родини, але на психології, барвах і нюансах артизму ви не розумієтеся. І тому боюся дуже, що ви впровадите мені в кімнату слона. Судячи по вашім добрім серці, ви готові приймати першу-ліпшу швачку до спілки, коли лише викажеться свідоцтвом моральності – розуміється, міщанської – і божим виглядом…

– Не бійся! – відповіла я. – Я ж навчилася вже від тебе добачувати артизм у житті, а щодо невидимих тонкостей у людях, то їх відчує мій інстинкт. Він був мені завсігди найліпшим проводатором.

– Побачу.

– Побачиш.

– Але пам'ятай! Коли вона буде з виду «неможлива», значить – і погана і без манер – я не сідаю з нею до столу.

– Можеш.

– Чи ти маєш уже кого на думці, що ти така певна, що задоволиш мене?

– Ні. Але я певна, що найду відповідну істоту.

– Ну, то роби, що хочеш.

Я сказала, що «ні», що не маю ще нікого на думці, і я справді не мала ще нікого на думці, ба не мала навіть поняття, ні прочуття, хто був би саме найвідповідніший до спілки, а однак… однак саме в тій хвилі, як я сказала слово «ні», появилося перед моєю душею на хвильку, пересунулося, мов образ, якесь дівоче лице, змарніле, з смутними очима, і на хвилю одну прошибло мене якимсь предивним смутком, мов почуттям несказанного жалю, ніжно, ніжно, перелетно, – і ще не прийняло форми, як уже й згубилося…

Чи я знала когось подібного?

Hi!

Бачила де?

Мабуть – ніколи. Хіба що, може, деколи на вулиці подибала?

Може…

* * *

Ми виставили картонку на покій і ждали на спілку.

Одного дня – се було вже в грудні – вернули ми обі пополудні додому, а доходяча жінка, що обслугувала нас, віддала нам білет від незнайомої якоїсь «пані», що приходила задля мешкання.

Ганнуся кинулася жадібно на білет, майже вирвала його з рук старої… «Софія Дорошенко», – прочитала вголос крізь густий чорний велон, що ослонював її свіже рум'яне личко, а відтак оглянула цікаво білет на всі сторони… Був вузької продовгуватої форми з золотими бережками. На нім не було нічого написано і лише ледве замітний тонкий запах фіалковий ішов від нього.

– Хто се? – звернулася цікаво до мене.

Я здвигнула плечима і, забравши білет від неї, прочитала так само вголос: «Софія Дорошенко», як вона, і як вона, оглянула чистий білет на всі сторони.

– Як була убрана? – питала Ганнуся. – Красно?

Стара здвигнула плечима. – Або я знаю? Не вважала.

Відай якось чорно, відай не дуже красно… голову мала обвиту поверх шапочки чорною шовковою шаллю, такою, як паннунця беруть до театру, лише що чорним, але, впрочім… не так, як ви, паннунці мої! – І з тим погладила люб'язним боготворячим якимсь рухом по рукаві Ганнусю, що мала на собі прегарний темно-синій костюм, обшитий правдивими кримськими баранками, й таку саму шапочку й нарукавок.

– На, маєш? Не казала я, – обізвалася Ганнуся до мене, – що то якась швачка?

– Як виглядала з лиця? – питала я, відчуваючи потребу боронитися.

– Або я знаю? Якось так собі. Негарна. Лице змарніле, зі смутними очима…

– Чуєш? – і посіпала мене за рукав. – Се певно якась швачка, що терпить вічно на біль зубів і обвиває голову шаллю!.. Що вона казала, Катерино?

– Та що мала казати? Не казала нічого, – відповіла стара. – Питалася, чи тут кімнати до спільного мешкання і чи можна би їх оглянути?

– А ви, Катерино?

– Я казала, що можна, і показала кімнати.

– А вона?

– Оглядала кімнати, роздумувала щось і спитала, чи мешкання тепле, бо вона має фортеп'ян і грає і не зносить студені.

– Т-а-к! – кликнула Ганнуся. – Вона має фортеп'ян і не зносить студені! Гувернантка якась! Гадає, що я прийму її з фортеп'яном? Таки зараз, аякже! Тут я буду малювати, буду потопати у своїй праці і, замість щоб мене обдавала свята тишина, буду примушена слухати дурних вправ і гам. Ні, danke schön[180] за таку гармонію. Може, будеш ласкава зрозуміти, що се річ неможлива – входити з двома об'єктами в спілку. Се, певно, якась учителька, що мозолиться цілу днину з дітьми, а вечором гримає по фортеп'яні, щоб оживити свої отупілі нерви. Тепер я вже знаю. Шаль поверх шапки, змарніле лице зі смутними очима, чорно убрана… о, ми знаємо сей тип! – І сказавши се, отворила широко двері від кімнати й поплила гордо в своїм ніби гніві до хати.

Я осталася ще на хвильку в кухні біля старої, задивившись без думки на білет…

За хвильку появилася знов артистка.

– Чого стоїш тут? – спитала. – Що хочеш іще довідатися?

– Та нічого, – відповіла я.

Мені стало маркотно. Я хотіла спротивитися їй. Перший раз у житті спротивитися цілком поважно, а тут я не могла. Хто се був? Якого роду людина? Причина, що вона грала, не промовляла за неї. Хто знає, як грала, скільки грала!.. А тут справді Ганнуся потребувала спокою, я потребувала спокою… Що тут робити?

– І що ще казала? – звернулася до старої.

– Казала, що прийде за два дні й поговорить із паннами.

– А більше нічого?

– Ні.