Генерали імперії - Валентин Лукіч Чемеріс
Ленч було організовано в поїзді головнокомандуючого, де був спецвагон. Рейхсканцлер ще днем раніше застеріг через свого ад’ютанта, аби для нього приготували особливу дієту, що й було зроблено. Стіл був простий, складався в основному з дичини — рябчики, тетеруки, дика качка, кабан, з рибних блюд — лосось, форель, сиг, сьомга. Але фюрер ні до рибних блюд, ні тим більше до м’ясних не доторкнувся, відбувся простесенькими овочевими стравами, що їх запивав або трав’яним чаєм, або й просто кип’яченою водою, а на бульйон з відразою буркнув, що то — «трупний чай», що він взагалі не розуміє, як це люди можуть їсти трупи тварин, себто м’ясо. Але фіни мали здоровий апетит, їли собі та їли, і бурчання фюрера аж ніяк не зіпсувало їм відмінного настрою. Хтось з генералів, правда, запитав в особистого лікаря рейхсканцлера: чому той так харчується? Що це — наслідки здоров’я? Лікар відповів, що це в рейхсканцлера спартанська звичка, і пояснюється вона перш за все психологічними проблемами.
Відразу ж після ленчу, на ходу витираючи губи салфеткою, фюрер теж на ходу попрощався, дивлячись чомусь собі під ноги, сів в автомобіль і відбув на аеродром в Іммала, а звідти вже вилетів до Берліна, наостанку порадивши фінам триматися, вірити, що «Велика Німеччина і її великий народ ніколи не залишать маленьку Фінляндію наодинці з червоним агресором…»
«Біля керма держави» — так Маннергейм через роки, вже знаходячись в черговій — того разу останній — відставці, — назве заключний розділ своїх «Мемуарів». Біля керма держави він стане у 1942 році, і тоді ж почне збуватися останнє пророцтво одеської ясновидиці: «А через багато років Маннергейм посяде найвищий пост».
«Біля керма держави» — це не просто останній розділ спогадів про діяльність їхнього автора у 1942–1946 роках і його роздуми, підсумок прожитого і зробленого, це водночас і прощання маршала з Батьківщиною, прощання в тому смислі, що після Другої світової він уже більше (вік і здоров’я тому стане перешкодою) не займатиметься ані політичною, ані тим більше військовою діяльністю й останні роки свої проведе навіть за межами рідного краю. Хоча, правда, й працюватиме над спогадами, використовуючи сповна кожну годину між хворобами, коли наставатиме ненадовго просвіток у здоров’ї. А втім, праця над «Мемуарами» — це теж свого роду служба Вітчизні — та ще і яка! — тільки цього разу зброєю його стане слово і мудрість людини, яка немало прожила і багато зробила для свого народу. Але праця мемуариста полонить його пізніше, як пізніше прийде відчуття і переконання, що це теж — робота над словом, — служба Вітчизні, служіння на бойовому посту. Але це буде пізніше, а тоді, чотирма роками раніше, у 1942 році маршала Маннергейма покличуть (вкотре) рятувати Батьківщину, яку інші благополучно підвели до самого краю прірви, за якою вже була втрата її незалежності. І тут всі згадали про Маннергейма: виручай, пане маршале, як виручав ти й раніше… І маршал без зайвих слів займеться (вкотре!) рятуванням ріднокраю.
Ситуація в Фінляндії була дуже і дуже непростою, а з початком Другої світової війни стала й просто загрозливою. Ще відразу по закінченню радянсько-фінляндської війни 1939–1940 років (за фінською термінологією — Зимової), Маннергейм заходився спішно шукати союзників в Північній Європі — на випадок, якщо виникне нова війна. А вона, відчував головнокомандуючий, неодмінно виникне, та й СРСР не облишить своєї задавненої мрії окупувати і приєднати до своїх володінь країну Суомі. Але, незважаючи на всі його зусилля, Швеція не підтримала його ідею (а на неї, свою, як він казав, стару батьківщину — предки його вперше з’явилися у Швеції — він