Спокута - Ієн Макьюен

Батьки у розпачі, що первісточка їхня

Дім кидає й от-от назавжди зникне

Без дозволу, а там хвороба вже й нужда чигає,

А в неї ж більше ні копієчки немає.

І раптом вона постала переді мною, ота заклопотана, педантична, примхлива маленька дівчинка, яка все ще лишається живою, бо коли вимогливі глядачі доброзичливо пирснули, почувши «без дозволу», моє бідолашне серце — обурливе марнославство! — аж тьохнуло. Хлопчик декламував зі зворушливою дохідливістю, легесеньким дисонансом було лиш те, що моє покоління назвало б вимовою кокні, хоча сьогодні я вже й не знаю, що має означати «т» з твердим приступом. Я знала, що всі ці слова належать мені, але майже не пам’ятала їх, а зосередитися було важко через наплив стількох питань, стількох почуттів. Де вони знайшли текст, і чи ця неземна впевненість є симптомом цілком інших часів? Я глянула на свого сусіда, П’єро. В руці у нього була хусточка, він промокав нею очі, і я не думаю, що лише з прадідівської гордості за правнука. А ще я підозрювала, що все це була його ідея. Пролог наблизився до своєї розсудливої кульмінації:

Їй пощастило, бо жоною принца стати

В цей світлий має день. Лиш пам’ятаймо:

Щоб лиха так, як Арабелла, не зазнати,

Слід спершу думати, а потім вже кохати!

Вибухнули бурхливі оплески. Хтось навіть вульгарно свиснув. Отой словник, «Короткий оксфордський». Де він тепер? У північно-західній Шотландії? Мені б хотілося повернути його. Хлопчик вклонився, відступив на кілька метрів, і до нього приєдналися ще четверо непомічених мною дітей, які чекали за лаштунками, якщо це можна так назвати, а тепер виступили вперед.

І почалися «Випробування Арабелли» — зі втечі від стривожених, зажурених батьків. У головній героїні я одразу впізнала правнучку Леона Хлою. Яка це чарівна, серйозна дівчинка, з таким глибоким грудним голосом і успадкованою від матері іспанською кров’ю. Я пам’ятаю, як була на її першому дні народження — здавалось би лиш кілька місяців тому. Дивилася, як вона переконливо западає в злидні та відчай, покинута віроломним графом — отим декламатором прологу в чорному плащі. Менш ніж за десять хвилин усе скінчилося. У моїх спогадах, дещо викривлених дитячим відчуттям часу, ця п’єса завжди здавалася мені не меншою за будь-яку Шекспірову. І я зовсім забула, що після церемонії вінчання Арабелли з принцем-медиком усі беруться за руки й виходять уперед, щоб в унісон звернутися до публіки з прощальним куплетом.

Тут початок кохання; наша ж праця кінця добігла.

До побачення, любі друзі, ми рушаємо сонцю в обійми.

Явно не кращий мій твір, подумала я. Проте вся публіка, за винятком Леона, П’єро і мене, аплодувала стоячи. Якими ж досвідченими були ці діти, аж до самого падіння завіси, тримаючись за руки, вони стояли рівненьким рядочком, за підказкою Хлої відступили назад, знову вийшли вперед, ще раз вклонилися. У громі овацій ніхто не помітив, що бідний П’єро зовсім розчулився, сховавши лице в долоні. Знову переживав той самотній, жахливий час у цьому домі після розлучення батьків? Вони так хотіли грати в п’єсі, ці близнюки, так чекали того вечора в бібліотеці, і ось він настав нарешті, із запізненням на шістдесят чотири роки, а його брат давно вже мертвий.

Мені допомогли встати з мого зручного крісла, і я звернулася до всіх присутніх зі словами вдячності. Змагаючись із немовлям, яке заходилося плачем у другому кінці кімнати, я намагалася відновити в пам’яті те спекотне літо тисяча дев’ятсот тридцять п’ятого року, коли з півночі приїхали родичі. Я обернулася до трупи й сказала акторам, що наш спектакль не міг би навіть рівнятися з їхнім. П’єро рішуче кивав головою. Я пояснила, що зрив тодішніх, репетицій — це виключно моя вина, бо якраз у сам їх розпал я вирішила стати романісткою. Пролунав ввічливо-поблажливий сміх, знову оплески, потім Чарлз оголосив початок обіду. Так і точився цей приємний вечір — галасливий бенкет, під час якого я навіть випила трошки вина, потім маленьким дітям настав час лягати спати, а їхні старші брати й сестри пішли дивитися телевізор. Потім промови за кавою, і годині о десятій я вже почала думати про свою чудову кімнату нагорі — не тому, що була втомлена сама по собі, а лиш втомилася від великої кількості людей і від того, що була в самому центрі уваги, нехай і доброзичливої. Ще півгодини пішло на теплі прощання, а потім Чарлз і його дружина Енні провели мене в мою кімнату.

Зараз вже п’ята ранку, а я все ще сиджу за письмовим столом, прокручуючи в голові ці два дивних дні. Правду кажуть, що старі люди сплять менше — принаймні вночі. Мені стільки всього ще треба обдумати, а вже дуже скоро, можливо, через рік, у мене буде для цього значно менше розуму. Я думала про свій останній роман, той, що мав стати першим. Найперший варіант — січень 1940 року, останній — березень 1999, а між ними півдесятка різних версій. Друга версія — в червні 1947-го, третя… але кому це цікаво? Моє п’ятдесятидев'ятирічне завдання завершене. Був наш спільний злочин — Лолин, Маршала, мій, — і починаючи з другого варіанта я хотіла описати його. Я вважала своїм обов’язком нічого не приховувати — ні імен, ні місць, ні обставин в усіх подробицях, — я все це там описала, наче в історичній хроніці. Але з точки зору правової реальності, як роками твердили мені видавці, ця моя «звинувачувальна» автобіографія ніяк не може бути опублікована, поки живі співучасники мого злочину. Дискредитувати можна тільки себе і мертвих. Починаючи з кінця сорокових років Маршали дуже активно вели судові процеси, захищаючи своє добре ім’я з надзвичайною жорстокістю, не шкодуючи на це ніяких затрат. Завдяки банківським рахункам вони можуть з легкістю розорити будь-яке видавництво. Можна навіть запідозрити, що їм є що приховувати. Добре, підозрюйте, але не пишіть. Робилися традиційні пропозиції — поміняйте місце, видозмініть, замаскуйте. Напустіть туману уяви! Навіщо ж іще тоді романісти? Не заходьте далі, ніж необхідно, зупиняйтеся за кілька дюймів від місця,