Українська література » Сучасна проза » Спокута - Ієн Макьюен

Спокута - Ієн Макьюен

Читаємо онлайн Спокута - Ієн Макьюен
й подумала, глянувши на неї. На ній було чорне пальто і яскраво-червоний капелюх із широкими крисами. Радше зухвало, ніж вульгарно. Майже вісімдесят років — і все ще в туфлях на шпильках. Вони цокали по тротуару, наче йде молода жінка. Ніяких слідів куріння. Фактично, її вигляд наводив на думку про оздоровчі центри й штучний загар. Вона зараз була вищою від чоловіка, а її енергійність не викликала жодних сумнівів. Проте було в ній і щось комічне — чи я вже хапаюся за соломинку? Макіяж був надто відвертий — криклива помада, густий шар крему й пудри, Я завжди була пуританкою в цьому відношенні, тому вважаю себе ненадійним свідком. Мені здалося, що в ній є щось від театрального лиходія — сухорлява постать, чорне пальто, криваво-червоні вуста. Ще б довгий мундштук, кімнатну собачку під пахву, і вона виглядала б зовсім як Круелла де Віль[27].

Кілька секунд — і ми вже розминулися. Я піднялася сходами, тоді зупинилася під фронтоном, ховаючись від дощу, і простежила, як уся та групка йде до машини. Йому першому допомогли сісти, і я побачила, який він кволий. Він не згинався в поясі, не міг втримати рівновагу на одній нозі. Їм довелося підняти його й посадити на сидіння. Протилежні дверцята тримали відчиненими для леді Маршал, яка дуже жваво нахилилася й пірнула всередину. Я простежила, як «ролс» влився в потік машин, а тоді увійшла до музею. Від цієї зустрічі в мене залишився якийсь тягар на серці, і я намагалася зараз не думати про це, викинути всі переживання. У мене й так сьогодні достатньо клопотів. А проте Лолине здоров’я не йшло в мене з думки, поки я віддавала в гардеробі свою торбу й весело віталася з розсильними. Тут так заведено, що хтось має супроводжувати тебе в ліфті нагору в читальний зал, а ліфт такий тісний, що, як на мене, просто змушує до якоїсь пустої розмови. Ведучи її — жахлива погода, але під кінець тижня обіцяють покращення, — я продовжувала думати про ту зустріч на вулиці з точки зору здоров’я: я можу пережити Пола Маршала, але Лола, безумовно, переживе мене. Наслідки цього цілком зрозумілі. Результат був відомий протягом усіх цих років. Як сказав колись мій видавець, публікація означає судовий процес. Проте наразі я навряд чи можу забивати собі цим голову. Вже й так набралося багато всього, про що я не хочу думати. Я прийшла сюди у справах.

Якийсь час я присвятила розмові з хранителем документів. Вручила йому пачку листів, у яких містер Нетл писав мені про Дюнкерк. Вони були прийняті з великою вдячністю. Зберігатимуться вони разом з усіма іншими, переданими мною. Хранитель відшукав мені якогось люб’язного старого полковника з Королівського східнокентського полку, такого собі історика-аматора, який прочитав відповідні сторінки мого машинопису й надіслав факсом свої рекомендації. Ці нотатки й були мені передані — колючі, зате корисні. Вони, Богу дякувати, повністю поглинули мене.

«Жоден (підкреслено двічі) солдат, який служив у британській армії, ніколи не скаже „Бігом уперед”. Тільки американець може дати таку команду. Правильний вираз — „Бігом марш”».

Я люблю такі дрібнички, такий пуантилістський підхід до достовірності, ці виправлення деталей, які в масі своїй дають таке задоволення.

«Ніхто ніколи не скаже „двадцятип’ятифунтові гармати”. Тут мало бути „двадцятьп’ятки” або „гармати двадцять п’ятого калібру”. Ваш же вираз звучатиме явно химерно навіть для людини, яка не служила в артилерії».

Як поліцейські з пошукової бригади, ми повзаємо рачки, відшукуючи шлях до істини.

«Ваш хлопчина з ВПС носить берет. Мені це здається сумнівним. За винятком танкових військ, їх у 1940 році не було навіть у сухопутних військах. Гадаю, Вам краще одягти на нього пілотку».

Врешті-решт полковник, який почав свого листа зі звернення «міс Толліс», дав вихід своїй роздратованості моєю статтю. Що ці дамочки собі дозволяють, лізучи в подібні справи?

«Мадам (підкреслено тричі), „юнкерс” не несе „одну-єдину тисячотонну бомбу”. Ви хоч маєте поняття, що навіть морський фрегат не важить стільки? Раджу Вам як слід ознайомитися з цим питанням».

Ну, це просто друкарська помилка. Я ж збиралася надрукувати „тисячофунтову”. Я виписала ці зауваження і написала полковнику вдячного листа. Заплатила за фотокопії документів, які розклала охайними купками для свого власного архіву. Повернула на видачу книжки, якими користувалася, і викинула всі непотрібні вже записи. На робочому місці від мене не лишилося жодних слідів. Прощаючись із хранителем документів, я дізналася, що фонд Маршала збирається надати музею грант. Після того, як я потиснула руки іншим працівникам бібліотеки й пообіцяла подякувати в книжці працівникам відділу за допомогу, викликали розсильного, аби той провів мене вниз. Дівчина в гардеробі дуже люб’язно викликала таксі, а один із молодших швейцарів відніс мою торбу аж на тротуар.

Під час поїздки назад, на північ, я думала про лист полковника, а радше про своє власне задоволення від цих дрібних поправок. Якби мені справді так сильно залежало на фактах, я б написала зовсім іншу книжку. Але моя робота завершена. Не буде ніяких нових варіантів. Саме про це я й думала, коли ми в’їхали в старий трамвайний тунель під Олдвічем, якраз перед тим, як я заснула. Коли водій розбудив мене, таксі стояло біля моєї квартири в Риджентс-Парку.

Я порозкладала по папках принесені з бібліотеки папери, зробила собі сендвіч, потім спакувала валізку. Рухаючись по квартирі, з однієї знайомої кімнати до іншої, я була свідома того, що роки моєї незалежності скоро можуть завершитися. На письмовому столі, в рамочці, стояла фотографія мого чоловіка Тьєрі, зроблена в Марселі за два роки до його смерті. Колись я питатиму, хто це такий. Я заспокоїла себе, присвятивши певний час вибору сукні, яку одягну на родинний обід. Процес цей справді відмолодив мене. Я вже худіша, ніж була рік тому. Ведучи рукою вздовж вішачків, я на довгі хвилини забула про свій діагноз. Врешті-решт я вибрала відрізну кашемірову сукню сріблясто-сірого кольору. Потім вже все було просто: білий єдвабний шалик, заколотий камеєю Емілі, лаковані туфлі-лодочки — звичайно ж, на низькому каблучку, — і велика чорна шаль. Я закрила валізку й, несучи її у передпокій, здивувалася, якою ж вона здається легенькою.

Моя секретарка прийде завтра, ще до мого повернення. Я залишила їй записку, визначивши роботу, яку хотіла, щоб вона зробила, потім взяла книжку й чашку чаю і влаштувалася в кріслі біля вікна з видом на парк. Мені завжди добре вдавалося не думати про речі, які справді мене турбують. Але читати я

Відгуки про книгу Спокута - Ієн Макьюен (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: