Лабіринт духів - Карлос Руїс Сафон
– Ти кажеш, що Вальс шантажував Санчіса. Чим?
– Це ми зараз намагаємося з’ясувати.
– Тобто все це лише через гроші?
– Усе, як завжди, хіба ні? – відказав Леандро. – Певна річ, сьогодні вранці хід справи пришвидшився, коли капітан Варґас повідомив мені результати вашого розслідування.
Алісія пронизала Варґаса ще одним поглядом.
– Я щойно розмовляв із Хілем де Партерою, і ми порівняли здобутки поліції з вашими. Цієї миті вживаються відповідні заходи. Мені шкода, що це сталося, коли тебе не було, але чекати ми не могли.
Алісія лише люто зиркала то на Леандро, то на Варґаса.
– Варґас зробив те, що мав зробити, Алісіє, – сказав Леандро. – Ба більше: мені прикро, що ти порушила нашу домовленість і не тримала мене в курсі вашого розслідування. Але я добре тебе знаю і впевнений, що це сталося не через нещирість: ти просто не любиш розголошувати те, що маєш на думці, поки не переконаєшся остаточно. Так само і я. Тому й не повідомив тобі нічого про ці оборудки, доки не стало зрозуміло, що вони пов’язані з нашою справою. Щиро кажучи, я теж здивувався, дізнавшись про все це. Я ж не знав, що ви взяли слід Санчіса. Як і ти, я очікував не такого. За інших обставин я б залюбки витратив ще кілька днів на те, щоб якомога ґрунтовніше розібратися у всіх деталях, перш ніж діяти. На жаль, у цій справі ми не можемо собі дозволити стільки часу, скільки хотілося б.
– Що з Санчісом?
– Цієї миті Іґнасіо Санчіс дає свідчення у комісаріаті, куди його було доставлено кілька годин тому.
Заплющивши очі, дівчина стала масувати руками скроні. Варґас підвівся й налив келих білого вина, який подав Алісії, блідій, наче смерть.
– Хіль де Партера і вся його команда висловили мені вдячність і просили переказати вам обом похвалу за блискучу роботу, яку ви здійснили на благо батьківщини, – сказав Леандро.
– Але ж…
– Алісіє, я тебе благаю. Не треба.
Дівчина спорожнила свій келих із вином і прихилилася головою до стіни.
– Ти казав, що маєш також хорошу новину, – промовила вона зрештою.
– Це була хороша новина, – пояснив Леандро. – Погана полягає в тому, що тебе й Варґаса звільнено від справи і розслідування передається виключно до рук нового вповноваженого, призначеного Міністерством управління.
– Кого?
Леандро стиснув губи. Варґас, який досі мовчав, налив вина тепер уже й собі і засмучено поглянув на Алісію.
– Ендайї.
Алісія спантеличено подивилася на обох.
– Що ж це за нечисть така, цей Ендайя?
3
У камері тхнуло сечею та електрикою. Раніше Санчіс ніколи не зауважував, що електрика має запах. Нудкий і металічний, як запах пролитої крові. Затхле повітря камери було просякнуте цим ароматом, від якого вивертало нутрощі. Під стелею в лад із гудінням генератора, що стояв у кутку, вібрувала й хиталася лампочка, кидаючи молочно-біле світло на вологі стіни, вкриті чимось, що видавалося слідами від людських нігтів. Санчісу захотілося заплющити очі, він насилу змусив себе цього не робити. Примотаний до металевого стільця дротом, що вгризався йому в шкіру, чоловік майже не відчував ні рук, ні ніг.
– Що ви зробили з моєю дружиною?
– Твоя дружина вдома. Пречудово себе почуває. Хто ми, по-твоєму?
– Я не знаю, хто ви.
У голосу з’явилося обличчя, і Санчіс уперше зустрівся з цим кришталевим і гострим, як сталь, поглядом очей, таких блакитних, що здавалися текучими. Лице було кутасте, утім із привабливими рисами. Чоловік мав зовнішність одного з тих ставних красенів, вигляд яких змушує сеньйор із доброзвичайних родин стежити за ними крайока, відчуваючи соромливу хіть між ногами. Одягнутий був надзвичайно елегантно. Манжети його охайної, щойно з хімчистки, сорочки було оздоблено двома золотими запонками з орлом із національного герба.
– Ми – це закон, – сказав чоловік, усміхаючись, наче до давнього друга.
– У такому разі відпустіть мене. Я нічого не вчинив.
Присунувши стільця і всівшись навпроти Санчіса, чоловік кивнув з виразом розуміння на обличчі. Санчіс побачив, що в камері, біля стіни, ховаючись у темряві, стоять щонайменше ще дві людини.
– Мене звати Ендайя. Прикро, що нам доводиться знайомитися за таких обставин, але мені хочеться вірити, що ми з вами станемо добрими друзями, тому що друзі поважають один одного й нічого не приховують.
Ендайя кивнув, і двоє його підлеглих підійшли до Санчіса і стали ножицями шматувати на клапті його одяг.
– Майже все, що я знаю, мене навчила одна велика людина. Інспектор Франсіско Хав’єр Фумеро, на пошану якого в цьому будинку висить меморіальна дощечка. Фумеро був одним із тих, чию справжню велич іноді не оцінюють належним чином. Гадаю, що ви, друже Санчіс, маєте розуміти це краще за будь-кого, адже з вами сталося так само, хіба ні?
Санчіс, який уже тремтів, дивлячись, як із нього здирають одяг, пробелькотів:
– Я не знаю, про що…
Ендайя підняв руку, немовби на знак, що не потребує пояснень.
– Ми тут усі друзі. Як я вам уже казав. Нам не треба нічого приховувати одне від одного. Хороші іспанці не приховують ніяких таємниць. А ви ж хороший іспанець. Однак люди часом бувають злими, ось у чому річ. Мусимо це визнати. Ми живемо в найкращій у світі країні – у цьому ніхто не сумнівається, – але іноді нами оволодіває заздрість. І ви це знаєте. «Він одружився з донькою шефа, він це зробив тільки з розрахунку, він не заслужив бути генеральним директором, він те, він се…» Кажу ж бо вам: я вас розумію. Я розумію, що чоловік злиться, коли його честь і добре ім’я ставлять під сумнів. Якщо у нього є яйця. А у вас вони є. Осьо де вони. Пара чудових яєчок.
– Будь ласка, не треба, не…
Голос Санчіса захлинувся у вереску, коли чоловік, що порався з генератором, причепив затискачі до геніталій фінансиста.
– Не плач, чоловіче, ми ж тобі ще нічого не зробили. Ану подивися на мене. В очі. Дивися мені в очі.
Санчіс, хлипаючи, як дитина, звів погляд. Ендайя всміхнувся.
– Ось бачиш, Санчісе. Я твій друг. Між нами не має бути жодних таємниць. Ти допоможеш мені, а я тебе доправлю додому, де на тебе чекає
