Українська література » Сучасна проза » Світло Парижа - Елеонор Браун

Світло Парижа - Елеонор Браун

Читаємо онлайн Світло Парижа - Елеонор Браун

— Усім тебе бракувало. Навіть Елен О'Коннор днями запитувала про тебе.

— Дійсно? І як вона?

Шарон здвигнула плечима. — Не маю уявлення. Не розумію таких людей.

— Ну, добре. Вони й не хочуть, щоб ти їх розуміла.

— Сказала їй, що ти працюєш у крамниці мистецького приладдя, вона обіцяла днями зайти до тебе.

— Справді? Було б добре. Ми разом вивчали мистецтво у старших класах. Вона була дійсно симпатичною. Цікаво, чи й досі малює.

— Сумніваюсь, щоб мала час. Як же її роль покоївки в Біллі Хатавей?

— Не будь злою, — сказала я тихо. Пам'ятала, що була злою щодо Елен й Ешлі та і до всіх них разом, але не забула також, як важко бути чимось іншим, ніж від тебе чекають.

Зрештою, розлучення було не таким болісним, як я боялась, але й не таким легким, як, можливо, мені хотілось. Ми з Філіпом не розмовляли з того вечора, як я поїхала. Він повідомляв мене про все через свого адвоката, з більшістю вимог я погодилася, бо хотіла, щоб усе це швидше скінчилось. Нічого більше не було важливим для мене, я не турбувалась про гроші, власне, не турбувалась ні про що, включаючи його самого, а найбільше мене засмучувало те, що колись я погодилась жити таким життям.

Мати переїхала до кондо, і щотижня ми разом обідали у неї, бо якось вона прийшла до мене і з нею мало не сталась істерика, коли вона побачила павуків і пил. Вона так нарікала на мене і так критикувала, що я вирішила цим більше не перейматись. Я розуміла, що материні слова були наслідком бабусиного розчарування, і найкраще, що я могла зробити в цій ситуації, — перервати замкнене коло. Я не ходила на збори Асоціації жінок, але зареєструвалась у волонтери до колегіального комітету розпродажу жіночої громади, а також до фонду садового товариства. Попри всю мою стриманість щодо вищого світу Магнолії, я не могла не помітити, що вони роблять багато добрих справ, і хотіла брати в цьому участь. За моїми власними умовами.

Але більшість часу я працювала в крамниці Кіри, оточена запахом деревини й фарб, ароматом нового паперу, я прагнула якомога частіше розмовляти з дітьми, зокрема з розпатланими підлітками, у чиїх поглядах бачила гостру беззахисність. У їхніх кишенях дзвеніли монети, пальці були замазані свинцевим олівцем. Коли вони забирали свої покупки, мені хотілося схопити їх за руки і порадити: «Робіть це завжди, якщо це дає вам щастя, робіть це завжди. Робіть те, що насичує ваші душі і не слухайте нікого, хто скаже вам, що це вас зруйнує».

Я ще ніколи їм цього не сказала. Натомість проводжала до дверей з новими вугільними олівцями й акварельними фарбами, завжди кажучи: — Заходьте ще. — Я гадала, що цього благословення буде досить для їхнього подальшого життя.

— Обід! — крикнула Вані, відкидаючи москітну сітку і виходячи на ґанок з тацею, повною різних страв. За нею йшов її чоловік з такою самою тацею, за ними — Генрі з Пітом, усі сіли на свої місця, і ми поставили на стіл усі страви, і на ньому ледь вистачало місця для наших тарілок, ми розставляли напої й срібні куверти[113], і наші лікті поступалися місцем заради безпеки страв. Ми зустрілися біля «Кухні», отже, обідали надворі, відчуваючи на руках вологе повітря, я дивувалась, кому це спало на думку, однак, Вані уже все приготувала. Були великі блюда із золотаво-коричневими рибними пирогами, піраміди літніх ролів, гілочки базиліку виступали за краї рисового паперу. Переді мною стояла тарілочка салату: огірки з бланшированими краями, товсті червоні шматки помідорів з городу Генрі, прозора цибуля, посипана арахісом, замаринована у чомусь такому, від чого віяло гострим і солодким. Дерев'яні філіжанки, повні курятиною з морквою, домашньою локшиною й каррі, Генрі поставив карафи з лимонадом і холодною водою і чаєм на середину столу, я була приголомшена усією цією щедрістю і водночас вдячна за неї.

Напередодні ми з Генрі ходили в клуб послухати ансамбль Кевіна. Музика була занадто голосна, а пиво занадто гірке, але ми пробули там до самого світанку, потім я довго спала, а весь пополудень малювала, поки не зауважила, що запізнююсь. Поквапилась на обід і прийшла останньою. Я одягла широку біло-блакитну блузу з вишивкою, джинсові шорти на голих ногах були геть заляпані фарбою, але, здавалось, усім було байдуже. Коли я увійшла, Генрі поцілував мене у щоку й зауважив, що я вродлива, попри те, що з часу мого приїзду до Магнолії набрала вже десять зайвих фунтів, а пахло від мене оливою та друкарською фарбою.

— Дозволь мені сісти тут, — мовив Генрі, падаючи на стілець обік мене й запустивши пальці у волосся, кучері в нього чарівно стирчали. Вигляд мав звичайний, щасливий і втомлений від хаосу турбот про кожного з нас.

— Прошу, — відповіла я, ставлячи перед ним тарілку з літніми ролами. Пам'ятала своє враження від Генрі, коли працював на городі, як хотіла застосувати до нього садові ножиці, зішкребти бруд з його обличчя, одягти на нього брюки, які б йому личили. Тепер я так не думала. Він подобався мені таким, з розпатланими кучерями й бородою, яку мусив підстригти три дні тому. Подобалась його вилиняла футболка й джинси з дірками внизу, бо він часто наступав на них. Я вважала його теплим і затишним. Він нагадував людей, серед яких я хотіла бути.

Відгуки про книгу Світло Парижа - Елеонор Браун (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: