Українська література » Сучасна проза » Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти - Ірина Вільде

Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти - Ірина Вільде

Читаємо онлайн Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти - Ірина Вільде
XIX

Коло четвертої пополудні прилітає „тітчин" Ґиньо. Краватка перекрутилася в нього глузливо набік, а на долішній губі так і закостеніла від обіду чи підвечірку плямка від жовтка. Його руда чуприна та очі горять. Слухайте! Слухайте всі! Сьогодні в їх гімназії були теж допити. Сякі-такі сини влаштували це так зручно, що не можна було порозумітися ані з тими, що входили, ані з тими, що виходили з директорової кімнати. Ґиньо бігає по кімнаті і плює, де попало (пані навіть нічого не каже тепер йому за це!). Найгірше те, що не знати, хто що говорив! Га! Розуміється! Тепер кожний клянеться, що мовчав, як скеля. „Але як же ж це до холери (збожеволів Ґиньо сьогодні чи що?!), пояснити собі, що за той час, коли в гімназії велося слідство, зроблено трус у мешканні в шістьох учнів? І знаєте що? Навіть не можна догадатися, що в кого забрали". Чи в нього і Ореста був теж трус? Ґиньо хотів заклясти „а бодай же вас", але стримався впору, вдаривши тільки з досади себе по стегнах. Питатися, чи в нього був трус?! В кого ж він мав би бути, як не в нього і Ореста? Він більше вражений таким запитанням, ніж тим, що сталося в гімназії. Чоловіка може „шляк трафити" від такої дурної бесіди! Питатися, чи і в Ореста теж був трус… а нехай же тебе!

Та горе буде тому, що зрадив їх, як уже попадеться в „їх" руки!

Пані тільки руки ламає:

— Що ти говориш, Ґинцю? Лідко, дитинко, не слухай того, що він говорить! Ти нічого не чула, нічого не знаєш… Боже мій, Боже, що це робиться!

— Що ви! — визвірюється на рідну тету Ґиньо, — ви хочете, щоб ми це тако пустили?

Він аж упрів від такої можливости! Дарка дивиться на цього відважного, рудого хлопчиська, і нова, полохлива думка назріває в її мозку:

— А на кого є найбільше підозріння… хто, на вашу думку, міг зрадити товаришів? — Ґиньо блиснув на неї таким лихим оком, що Дарка дійсно відчула страх перед цим роз'юшеним хлопчиськом.

— „Зараз" я так вам і скажу, а ви в тайні похвалитеся перед своїми товаришками і так… га… ніхто, тільки дід та баба і ціла громада… Я казав, щоб справи не розголошувати? — говорить він наче до когось невидимого. — Чи я не був проти дівочої гімназії? Чи я не був проти… — вриває на половині слово, весь засапаний і спітнілий.

— Але з нашої гімназії ніхто не видав? — не так захищає честь своєї школи, як провокує його до дальшої щирости Лідка.

Але хто з Ґиньом договорився б сьогодні?

— Іди, Лідко, не сердь мене! Та що ви могли „зрадити", коли самі фіґу з маком знали? Ет, що я буду з вами про це говорити!

— Ви мене не зрозуміли, — починає злегенька Дарка, — я хотіла вас про щось інше запитати, а ви злоститеся. Я хотіла…

— То питайтеся, — добріє Ґиньо, — питайтеся, панно Дарко!

Маючи дозвіл, Дарка ще більше ніяковіє:

— Я хотіла вас спитати… бачите, ми з одного села… Чи нема підозріння, чи ніхто не думає, що товаришів зрадив… Богдан Данилюк?

Ґиньо зразу заперечує авторитетно головою:

— Ні… це вже ні! Правда, Данилюк, то така собі „чіча-ляля", що поза твердим комірцем і скрипкою світу не бачить, але на таке він не здатний. „Нів!" Данилюк цього не зробив! Я сам вилупив би по морді кожного, хто відважився б таке на нього сказати! Ні! З Дана хороший колєґа!

Слава Богу, слава Богу! Дарка тре себе по лобі, щоб розтерти дорешти цей страшний здогад. Ґиньо пригадує собі якусь нотку з Дарчиного питання, що зацікавила його мимоволі.

— Данилюк, може, ваш хлопець?

— Та звідки? — червоніє Дарка. — Ми тільки з одного села.

— Правда, — б'є себе Ґиньо по коліні, — ви односельчани з Данилюком! Справді недоречне питання! Та ж Дан оту румунку водить!

„Навіть він про це знає.. цілий світ про мій сором знає…" — шкрябає щось болісно в Дарчиному серці.

— Ти бачив її, Ґиню, цю румунку? Гарна? — аж іскриться від злорадности Лідка.

— Ет, — уриває зневажливо Ґиньо. — Тепер це таке третьорядне, оце кохання! Коли я щось довідаюся, то дам вам знати, — забуває Ґиньо, що говорить з дівчатами з дівочої гімназії. Без „будьте здорові" він вилітає з хати, ніби на дорозі чекає його крилатий кінь і він ще до заходу сонця має обнести по цілому світу вістки про те, що сталося в українській гімназії.

З Ґиньом, з його рудою чуприною і плямкою жовтка на губі, втікає щілинами заватованих вікон бадьорий настрій з хати.

Пані стає посеред хати з руками на животі і питає отим безнадійно-вбивчим висновком:

— І що ж тепер буде?

Ніхто не знає, що буде далі. Навіть такий всезнайко, як Лідка, не вміє знайти відповіді на це питання. Дарка звивається в клубочок і просить сама себе: „Не думай, не думай… не думай".

*

Аула набита до самих стін — до самих заглибин і вирізів під вікнами. Голови без шапок грають-міняться у всіх відтінках ясно-сонцевого і чорно-горіхового кольору. Зала хвилюється злегка, мов лан гречки під косу. Підвищення спереду, портрети короля і королеви, два фотелі в ряді крісел роблять з цієї, колись веселої зали, приміщення суду. Ще тільки чорного Розп'яття бракує.

Дарка оглядається позад себе (спереду тільки плечі й потилиці): всі обличчя наче у масках. Навіть ті щоденні ледве можна впізнати. Густа атмосфера вичікування й гарячкової непевности обліпила їх якось поволокою, що ніби мряковина припорошила відбитки душі на цих лицях.

Всі очі зливаються в одне велике, барвне око. Всі лиця збігаються в

Відгуки про книгу Метелики на шпильках. Б'є восьма. Повнолітні діти - Ірина Вільде (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: