Дух часу - Наталя Кобринська

діставав лист з дому, чого довший час не було. Невеселі то були вісті, та все хоч знав, що дома дієся. Маланка доносила не лиш про себе і діти, але і що в селі діє, але це чогось єго тепер не обходило, а лиш хотів знати про саму Маланку. Півжитя був би дав, якби був міг єї побачити. * * *

З весною зачали знов розходитися слухи між військом, що неприятель зачинає знова напирати. Всі гадали, що війна вже небавом скінчиться, а це щось наново починаєся.

Та хоч все було напоготовлі, неприятель якраз ударив тоді, коли найменше того надіялись.

Огонь почався ранком і тривав майже без перерви кілька днів. Руйнуючим вогнем знищив ворог передні рови і дротяні засіки.

З ровів не лишилося прямо нічого, все оберталось як би в один великий вертеп. Пекольний рев, зойк, вибух гранатів, метушня натовпа людей і коней, армат і інших воєнних знарядів, — все то крутилося як би в якім пекольнім танці.

Військо потоком клонилося, коні викидали вгору ногами. Лукин бачив, як побіч него якийсь захитався й упав, трафлений смертельною кулею, інший добивав кольбою другого чоловіка.

Нараз все закрилося як би червоною мрякою, світ потемнів, і більше вже нічо він не знав.

* * *

Коли прийшов до себе, лежав на постелі, а коло него заходилися якісь люди. Він виразно бачив якусь жінку у чепці.

«Маланка!» щось крикнуло в єго душі, але страшний біль перешиб єго думки. Не знав, як довго лежав без пам’яті, але коли приходив до себе, узрів знов тоту жінку в білім чепці. Але тепер він єї ліпше пізнавав і знав, що то не була Маланка, а якась інша жінка.

Вона осторожно підносила єго голову, обвивала білими шматами і так само поралась коло ноги.

З часом, як більше приходив до себе, коли порушав хорою ногою, то, крім болю, дізнавав він ще якогось іншого, прикрого з незвісних причин чувства.

Одного дня дійшов того причини, і страшний біль затиснув єго серце: єго нога була по коліно відтята.

Серце єго тяжко кервавилось: що він буде без ноги робити, як буде жити, як на хліб заробляти?

Ухопився за обв’язану шматами голову, здер їх і кинув до землі.

Кров цюрком полилася, але єму все було одно. Най буде по нім, нащо єму калікою жити!

І знов не знав, що з ним потому сталося, а коли опам’ятався, то виділось єму, що попав у якусь темну пропасть, з якої не міг і не хотів вийти.

Але то ще не конець був в єго нещастю. Не міг привикнути до думки, що він без ноги, а то ще щось іншого викрилося, що ще більше зранило єго серце.

Раз санітетка лишила при нім коробку з блискучою, як зеркало, покривкою. Він глянув в блискучу покривку й замертвів. Одно око було менше, губа розтята, а ціле лице викривлене.

То ще для него страшнійше було від втрати ноги.

Він узрів себе молодим, моторним парубком, як усі дівчата в селі за ним пропадали, як своєю красою чарував Маланку. А тепер, коли вона єго узрить, чи не жахнеся, не опротивить єго собі? Такий безобразний, та ще й без ноги, чи не ліпше було, щоби був загиб, щоби куля була прошила єго серце, й всему був би кінець?

Та хоч як бажав собі смерті, та все-таки хотілось жити. Що з краси, як нема життя?.. Який він не був би, та все-таки жиє. Лиш що скаже вона, Маланка?! Може, і люди жахатись будуть, та про них єму байдуже, лиш вона, вона, Маланка!

* * *

За якийсь час з того шпиталю перевезли єго до другого. Приправили ногу й дали карту, звільнюючу з військової служби.

Був вільний, міг вертати додому, та чому ж єго серце не радуєсь, хоч і рвалось до свого гнізда, і рад був би там влетіти.

Коли настав услівний час і зелізнична пара несла єго додому, серце єго дивно тремтіло. Боже! Чи надіявся він того, чи гадав, що буде вертати, що взагалі буде жити?

Та коли зближався до свого села, то стали знов щораз більше сумні думки насуватися. Як він стане перед Маланкою, що вона скаже, та чи буде міг так, як давно, коло газдівства ходити?

* * *

Ось і єго село, єго хата.

Перший раз у житю не йшов весело й охоче до своєї хати. І чим більше зближався, огортав єго якийсь страх, і тяжко билось у грудях серце.

Коли зближався до своєї стріхи, серце ще дужче стало товчися.

Нараз як би обухом ударило єго в голову. Вікна були повибивані, двері підперті й замкнені на колодку, стріха була обірвана, плоти розірвані, колешня заломлена.

Він підійшов під вікна хати. Хата була зовсім пуста — ні живої душі. Як підкошене билє, сів на призьбу й гірко заплакав. Що сталося? Де жінка, діти?

Сам не знав, як довго так сидів, лиш чув, що серце щораз міцнійше корчилось з болю.

— То ви, Лукине? — заговорив хтось до него.

Лукин подивився блудними очима.

— Не пізнаєте?

— Іваниха, — сказав він як би до себе.

— Ваша сусідка. Господи, що з