Українська література » Сучасна проза » Святослав - Семен Дмитрович Скляренко

Святослав - Семен Дмитрович Скляренко

Читаємо онлайн Святослав - Семен Дмитрович Скляренко
воєводи й дружина, вся Гора. Це вони скажуть тобі: негоже ти зробив, не бути Малуші жоною великого князя…

– А я не питатиму їх…

– Вони самі запитають у тебе, і горе буде, якщо тобі нічого буде відповісти їм. Вони були б згодні, коли б ти взяв дочку імператора, вони мовчали б, коли б це була дочка хозарського кагана, вони приймуть Предславу – угорську князівну, але не допустять Малуші…

Вона помовчала й закінчила:

– І я зроблю так, як бажають вони.

– Ти так не зробиш, мамо!.. – крикнув він.

– Ні, я мушу зробити й зроблю тільки так, – відповіла княгиня.

Вона помовчала, підійшла до нього ближче, поклала руку на його плече й сказала:

– Слухай, Святославе! Слухай і запам’ятай. Не всім судилось бути князем – князь один, людей багато. Якщо ти став князем – мусиш бути як князь. Нелегко носити корону, сину, вона, щоб ти знав, важка. Так як зробити, сину? Княгиня чи рабиня? Говори!

– Мамо! – відповів він. – Я хочу добра людям моїм, люблю рідну землю, живу тільки для них. Що ж, нехай не буде ні княгині, ні рабині.

– Добре, що ти сказав це перше слово. Спасибі, Святославе. Не турбуйся, я зроблю все, щоб Малуші було добре. Рабиня буде щаслива. А про княгиню ми поговоримо пізніше. Іди, Святославе!

Він стояв і довго дивився на матір і перший раз у житті не знав, добро вона робить чи зло, правду чи неправду.

– Іди, сину, – ще раз сказала княгиня. – Я стомилась з дороги.

І він вийшов з світлиці…

Коли Святослав ішов від матері до своєї світлиці, то почув, ніби позад нього в сінях хтось переступив з ноги на ногу. Він обернувся і побачив біля одних дверей брата Уліба, що стояв, щільно притиснувшись до стіни…

Княжич Святослав пішов назад, і зупинився проти Уліба.

– Ти, – задихаючись, промовив Святослав, – чого тут стоїш?..

– А чому б мені тут і не стояти? – зухвало відповів Уліб.

– Ти можеш стояти, де хочеш, – відповів Святослав, – але підслухувати не смієш… Чуєш, Улібе, не смієш.

– Я не підслухував.

– Лжу говориш, Улібе, – після довгої мовчанки сказав Святослав. – А хто говорить лжу – мій ворог. Не будь ти братом, я убив би тебе…

Князь Святослав повернувся і пішов до своєї світлиці, Уліб, не сходячи з місця, довго дивився йому вслід, далі засміявся і зник за дверима…

6

Малуша увійшла до світлиці так тихо, що княгиня навіть не почула її кроків. Зупинившись на порозі, вона побачила княгиню, ступила один крок вперед і повалилась у ноги…

Коротка мить! Княгиня пригадала, як колись у стравниці побачила цю несміливу дівчину, що боялась підняти на неї очі, пригадала, як Малуша допомагала Ярині, як потім стала допомагати їй – княгині. І як увійшла в терем, ключницею стала.

Тепер ця дівчина на колінах стояла на підлозі, плечі її здригались від нестримних ридань…

– Встань! – суворо промовила княгиня.

Дівчина, все ще стоячи на колінах, підвела голову, й княгиня побачила її, розтоптану, зневажену…

А все ж і в страшну цю хвилину – на колінах, зігнута – Малуша була напрочуд хороша. Високо підіймались її тугі груди, обличчя розшарілось, грало рум’янцем, сльози блищали на віях, як самоцвіти.

Княгині несила було дивитись на це засмучене, але чудове обличчя, важко було почати розмову, а все ж вона перемогла себе. Твердо, як належить княгині, наказала:

– Встань-бо, Малушо!

Малуша встала. У очах її промайнула іскринка надії…

– Що ж це ти вчинила? – так само суворо сказала княгиня. – Я тебе взяла до терема, вірила тобі, ключницею своєю зробила, а ти так віддячила – звабила княжича…

У розпачі Малуша обхопила голову руками, вся здригалась від ридань, але, дивлячись просто в очі княгині, відповіла:

– Ні, ні, княгинє, я ніколи не зваблювала княжича Святослава, і я не винна, матінко княгинє. Я тільки пішла до Дніпра разом з усіма на Купала, а Купало відвів мене від вогнів до темного берега, і там я побачила княжича Святослава. І княжич не винен, Купало

Відгуки про книгу Святослав - Семен Дмитрович Скляренко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: