Американський психопат - Брет Істон Елліс

— Можливо, можливо, — буркочу я, обмірковуючи його пропозицію. — Там їсть Трамп.

— Бар «Зевс»? — питає хтось із них.

— Треба замовити столик, — відповідає інший.

— Чекайте, — кажу я. — Я думаю.

— Бейтмене… — попереджає Гемлін.

— Я обмірковую ідею, — відповідаю я.

— Бейтмене…

— Чекайте. Дайте трохи подумати.

— Я надто роздратований, щоб зараз цим займатися, — каже Мак-Дермотт.

— То чому б нам не забути про цю маячню і не відлупцювати пару япошок, — пропонує Гемлін. — А потім підемо шукати фігуристих дівок.

— До речі, непогана ідея, — знизую я плечима. — Вдале поєднання.

— А що ти, Бейтмене, хочеш робити? — питає Мак-Дермотт.

Я думаю, я за тисячі миль звідти.

— Я хочу…

— Так? — нетерпляче перепитують обидва.

— Я хочу… розтрощити жіноче обличчя великою важкою цеглиною.

— А крім цього? — ще нетерплячіше стогне Гемлін.

— Усе, гаразд, — кажу я, виринаючи зі свого забуття. — Бар «Зевс».

— Ти впевнений? Так? Бар «Зевс»? — підсумовує Гемлін, сповнений надій.

— Хлопці, мені все важче взагалі з цим розбиратися, — каже Мак-Дермотт. — Бар «Зевс». Остаточне рішення.

— Чекай, — каже Гемлін. — Я зателефоную, забронюю столик.

Щось клацає, ми з Мак-Дермоттом лишаємось чекати на лінії. Доволі довго панує тиша, перш ніж хтось із нас щось скаже.

— Знаєш, — нарешті говорю я, — Певно, там зараз неможливо знайти столик.

— Може, варто піти до «М. К.». Техасцю, певно, сподобалося б у «М. К.», — каже Крейґ.

— Мак-Дермотте, техасця не буде, — зазначаю я.

— Мені все одно не можна в «М. К.», — каже він, не слухаючи мене і не пояснюючи чому.

— Я не хочу нічого про це знати.

Ми чекаємо на Гемліна ще дві хвилини.

— Чорт забирай, що він там робить? — питаю я, тоді мій телефон клацає, тож там ще один дзвінок.

Мак-Дермотт теж це чує.

— Будеш відповідати?

— Я про це думаю.

Знову клацання. Я стогну і кажу Мак-Дермотту зачекати. Це Жаннетт. У неї сумний і втомлений голос. Я не хочу повертатись на другу лінію, тож питаю, що вона робила вчора.

— Після того, як ми з тобою мали зустрітись? — питає вона.

Я вагаюся.

— Ну, так.

— Зрештою ми пішли в «Паладіум», там було зовсім порожньо. Людей навіть пускали безкоштовно, — вона зітхає. — Ми бачили чотирьох чи п’ятьох.

— Знайомих? — з надією перепитую я.

— Взагалі… в… клубі, — каже вона, виокремлюючи кожне слово.

— Мені так прикро, — зрештою кажу я. — Мені треба було… повернути відеокасети. — І додаю, реагуючи на її мовчання: — Ти ж знаєш, я б радо з тобою зустрівся…

— Не хочу про це чути, — зітхає Жаннетт, перебиваючи мене. — Що робиш сьогодні?

Я мовчу, намагаючись зрозуміти, що ж їй відповісти, і визнаю:

— Йду в бар «Зевс» о дев’ятій. Мак-Дермотт. Гемлін, — і додаю, вже не так сподіваючись: — Може, підеш з нами?

— Я не знаю, — зітхає вона. І питає, без жодного натяку на ніжність: — А ти цього хочеш?

— Тобі обов’язково треба бути такою патетичною? — питаю, у свою чергу, я.

Вона кладе слухавку. Я повертаюся на іншу лінію.

— Бейтмене, Бейтмене, Бейтмене, Бейтмене, — нудить Гемлін.

— Я тут. Затули свою кляту пельку.

— Продовжимо затягувати? — питає Мак-Дермотт. — Не тягніть.

— Я вирішив, що краще піду пограю в гольф, — кажу я. — Давно не грав у гольф.

— До біса гольф, Бейтмене, — каже Гемлін. — Маємо столик у «Кактусі», заброньований на дев’яту…

— І бронювання в «1500», яке треба було скасувати, подивимось… двадцять хвилин тому, Бейтмене, — каже Мак-Дермотт.

— Чорт, Крейґу, то скасуй його зараз, — втомлено відповідаю я.

— Господи, ненавиджу гольф, — здригається Гемлін.

— Сам скасовуй, — каже, сміючись, Мак-Дермотт.

— На яке ім’я бронювання? — питаю я, підвищуючи голос, мені не смішно.

Після паузи Мак-Дермотт м’яко каже:

— Керрузерс.

Ми з Гемліном регочемо.

— Серйозно? — питаю я.

— У бар «Зевс» потрапити не вдалось, — каже Гемлін, — тож буде «Кактус».

— Круто, — пригнічено кажу я. — Напевно.

— Веселіше, — пирхає Гемлін.

Телефон дзвонить знову, і, перш ніж я взагалі встигаю вирішити, знімати слухавку чи ні, Гемлін вирішує за мене.

— Хлопці, якщо ви не хочете в «Кактус»…

— Чекайте, у мене інший дзвінок, — кажу я. — Зачекайте.

Жаннетт у сльозах.

— На що ти не здатний? — схлипуючи, питає вона. — Просто скажи, на що ти не здатний.

— Жаннетт. Крихітко, — м’яко кажу я. — Прошу, послухай. Ми будемо в барі «Зевс» о десятій, гаразд?

— Патріку, будь ласка, — благає вона. — Усе гаразд. Я просто хочу поговорити…

— Побачимось о дев’ятій чи о десятій, коли скажеш, — кажу я. — Тепер мушу йти. Мак-Дермотт із Гемліном на іншій лінії.

— Гаразд, — Жаннетт опановує себе, сопе, відкашлюється. — Там і побачимось. Мені дуже…

Я перемикаю на іншу лінію. Там лишився тільки Мак-Дермотт.

— Де Гемлін?

— Від’єднався, — каже Мак-Дермотт. — Зустріне нас о дев’ятій.

— Чудово, — буркочу я. — Тоді все влаштовано.

— Хто то був?

— Жаннетт, — кажу я.

Невеличке клацання, потім знову.

— Це в тебе чи в мене? — питає Мак-Дермотт.

— В тебе, — кажу я. — Здається.

— Зачекай.

Я чекаю, нетерпляче ходжу по кухні. Мак-Дермотт знову під’єднується.

— Це Ван-Паттен, — каже він. — Я під’єдную його до конференц-дзвінка.

Клацає ще чотири рази.

— Привіт, Бейтмене! — гукає Ван-Паттен. — Друже.

— Містере Мангеттен, — кажу я. — Впізнаю тебе.

— Гей, як правильно носити пасок-шалик? — питає він

— Я вже двічі відповідав на це питання сьогодні, — попереджаю я.

Вони починають обговорювати, чи зможе Ван-Паттен доїхати до «Кактуса» до дев’ятої, а я перестав прислухатися до голосів у бездротовому телефоні й натомість з цікавістю спостерігаю за щуром, якого я купив (мутант з туалету теж досі в мене). Щур сидить у новій скляній клітці на кухонному столі, перегнувши те, що лишилося від з’їденого кислотою тіла через крутий лабіринт, і намагається попити