Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек

— Я вже тричі присягав, — заявив якийсь піхотинець, — і тричі сиджу за дезертирство. Не було б у мене лікарської посвідки, що п’ятнадцять років тому я в нападі божевілля уколошкав свою тітку, то, мабуть, мене б уже тричі розстріляли на фронті. Але моя небіжка тітка завжди витягає мене з біди, і, нарешті, я, мабуть, усе ж таки повернуся з цієї війни додому живий і здоровий.

— А заради чого ж ти, приятелю, — спитав Швейк, — уколошкав свою тітку?

— А заради якого біса людей убивають? — відповів приємний чоловічок. — Кожен може здогадатися, що заради грошей. Та баба мала п’ять ощадних книжок і якраз, коли я прийшов увесь обшарпаний і обдертий відвідати її, одержала проценти. Крім неї, я не мав жодної рідної душі на всьому божому світі. Тому я й прийшов до неї просити, щоб вона мені допомогла, а вона, стерво, як почала, як почала: «Ти такий, — каже, — молодий, дужий, здоровий, гайда робити!» Слово по слову — зчинилася сварка. Я її кілька разів знехотя стукнув кочережкою по голові й так розквасив фізію, що наприкінці вже й сам не знав, чи це тітонька, чи не тітонька. Сиджу я біля неї на підлозі й без упину промовляю: «Це тітонька чи не тітонька!» Так мене другого дня знайшли біля неї сусіди. Потім я був у божевільні на Слупах. А коли нас уже перед війною викликали в Богніце {143} на комісію, мене визнали за здорового і відправили до армії відслужувати пропущені роки.

Повз них пройшов з мітлою сухорлявий довгов’язий солдат.

— Це вчитель з нашої маршової роти, — відрекомендував його єгер, що сидів біля Швейка. — Іде підмести біля себе. Це дуже порядна людина. Видумав один віршик і вскочив сюди. Ходіть-но сюди, пане абетко, — гукнув він солдата з мітлою.

Той поважно підійшов до лавки.

— Прочитай нам про ті воші.

Солдат з мітлою відкашлявся й почав:

У вошах фронт! Усе їх ловить військо.

По нас усіх велика лізе вош.

Пан генерал підскакує на ліжку,

І він сорочку змінює також.

В полку живеться вошам, як у раї,

Вже й до капралів звикли — їм гаразд!

Ось прусську вош так палко обіймає

Австрійський франт, старий вошивець наш.

Змучений вояк-учитель сів на лавку і зітхнув:

— Ось і все, і за оце мене вже слідчий чотири рази допитував.

— А насправді це все й дірки з бублика не варт, — розважливо сказав Швейк. — Все залежатиме від того, кого ті судові пани розумітимуть під старим австрійським вошивцем. Дуже добре, що ви приплели там палкі обійми. Це їх зіб’є з пантелику, вони зовсім очманіють. Ви їм поясніть, що вошивець — це самець воші і що на вощу-самичку може лізти лише самець-вошивець. Інакше з цього не викараскаєтесь. Ви ж, певно, не для того писали, щоб когось образити. Це ясно як божий день. Ви скажіть панові слідчому, що писали для своєї власної розваги й так, як називають самця свині кнуром, так і самця воші називають вошивець.

Учитель зітхнув.

— Але ж той пан слідчий не вміє добре по-чеському. Я вже йому це подібним манером на допиті пояснював, а він на мене розкричався, що самець воші, мовляв, називається по-чеському вошак. «Ніяки фошивець, — казав слідчий. — Фошак. Femininum, sie gebildeter Kerl, ist «той фош». Also, Maskulinum ist звучить «та фошак». Wir kennen uns’re Pappenheimer»[151].

— Коротше кажучи, — сказав Швейк, — ваша справа кепська. Але надії не втрачайте. Це все ще може обернутися на краще, як говорив циган Янечек у Пльзені, коли йому в тисяча вісімсот сімдесят дев’ятому році за два грабунки з убивством уже наклали зашморг на шию. А він і справді вгадав. В останню хвилину його відвели з-під шибениці. Не мали права стратити, бо саме відзначався день народження нашого найяснішого монарха. Отже, його повісили аж другого дня, коли вже відсвяткували день народження. Та той торбохват мав таке щастя, що третього дня після страти дістав помилування, і слідство треба було починати наново, бо стало відомо, що це, власне, зробив інший Янечек. Таким чином, його довелося викопати з тюремного кладовища, реабілітувати й перенести на пльзенське католицьке кладовище. Але потім з’ясувалося, що він євангелістського віросповідання, і його перевезли на євангелістське кладовище, а потім…

— А потім дістанеш по пиці, — обізвався старий сапер Водічка. — Якої тільки всякої всячини цей дурило не навигадує. Тут людина має клопоти з дивізійним судом, а він, негідник, учора, коли нас вели на допит, усю дорогу товкмачив мені, що таке ієрихонська троянда.

— Та хіба ж це я вигадав? Про це розповідав одній старій бабі слуга художника Панушки Матей, коли та його питала, який вигляд має троянда з Ієрихона. Він їй сказав: «Візьміть сухий коров’ячий кізяк, покладіть його на тарілку, полийте водою, і воно вам гарненько позеленіє, оце і є троянда з Ієрихона», — захищався Швейк. — Я цих дурниць не вигадував. Треба ж було щось один одному оповідати, коли нас вели на допит. Я тебе, Водічко, хотів тільки розважити.

— Ти вже когось розважиш, — презирливо плюнув Водічка. — Тут голова обертом іде, як викрутитися з цієї халепи, вийти на волю і порахуватися з мадярськими негідниками, а він тебе потішає якимсь коров’ячим гівном. Як же я зможу повернути борг тим мадярським песиголовцям, коли мене замкнули? Та ше й доводиться прикидатися перед слідчим і божитися, буцімто я нічого проти мадярів не маю. Це, голубчику, собаче життя. Але якщо я колись такого сучого сина вловлю, то задушу, як цуценя. Я їм покажу «istem ald meg a maguart»[152]. Я їм такого всиплю, що піде про мене слава на весь світ.

— І якого дідька нам усім боятися? — сказав Швейк. — Якось воно буде, перед судом головне — не говорити правди. Хто дасть себе запаморочити і признається — тому завжди амінь. З признання ніколи добра не вийде. Я колись працював у Моравській Остраві, і там трапилася така історія. Один шахтар віддубасив віч-на-віч інженера. Ніхто цього не бачив. Адвокат, що помагав йому брехати, безупинно торочив: хай він усе заперечує, бо тільки так вилізе з халепи. І хоч суддя знай умовляв шахтаря і нагадував, що признання пом’якшує провину, той ані вухом не повів і тримався свого: не винен. І його звільнили, бо він довів своє алібі: в цей самий день, каже, був у Брно…

— Боже мій, — шарпнувся Водічка. — Тримайте мене,