Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 11 - Джек Лондон

яку його син ще побільшив і вдосконалив. Гаріс Колінз так розвинув батькове підприємство, що воно стало вважатися взірцем гігієни й гуманності. Школа принаджувала багатьох відвідувачів, і всі вони відходили глибоко зворушені лагідним і спокійним духом, що панував там. Одначе самого процесу дресирування їм не показували ніколи. Іноді для відвідувачів улаштовували вистави з уже вивченими тваринами, що тільки підкріплювали їхні приємні, чарівні враження. Якби їм довелося побачити, як навчають свіжих, щойно придбаних тварин, усе було б інакше. Тоді б, може, вибухнув скандал. А так школа здавалася їм просто зоопарком, та ще й безкоштовним; бо, крім тих, що він сам купував і навчав на продаж, Колінз тримав у себе за певну плату багато тварин, які належали іншим дресирувальникам, що саме не мали ангажементу або ж тільки збивали власну трупу. У нього можна було добути трохи не будь-яку тварину — від миші чи пацюка до верблюда чи слона, а іноді й носорога чи пару бегемотів.

Коли майно «Мандрівних братів», великого цирку на три арени, після одного невдалого зимового сезону пішло на спродаж за борги, Колінз узяв до себе на утримання весь звіринець та коней і за три місяці заробив на тому п’ятнадцять тисяч доларів. Навіть більше — до дня аукціону він заставив, що лишень міг, сам скупив дресированих коней, поні, жираф, учених слонів, а за три місяці збув їх усіх, опріч поні Пістолета, що вмів робити сальто, із зиском ще п’ятнадцять тисяч доларів. А Пістолета він продав за кілька місяців, заробивши на ньому самому дві тисячі. Правда, таке вигідне діло, як із цирком «Мандрівних братів», трапилось Колінзові тільки раз у житті, одначе й стійкий прибуток його підприємство давало чималий. Узимку він показував на іподромах чужих тварин, відданих до його стаєнь, і ділився платою з власниками; а коли позичав тварин кінокомпаніям, то здебільшого ні з ким не ділився.

Циркові дресирувальники цілої країни вважали його не тільки найбагатшим своїм колегою, а й королем приборкувачів, найвід-важнішим з усіх людей, що будь-коли входили до клітки дикого звіра. Ті, хто спостерігав його за роботою, мусили вирішити, що він не має серця. А проте Колінзова дружина й діти та найближчі його приятелі думали про нього зовсім інакше. Ніколи не бачивши його за роботою, вони були переконані, що у світі нема добросердішого й чуйнішого чоловіка. Голос у Колінза був тихий і лагідний, рухи делікатні, погляди на життя, на людей, на регігію, на політику якнайпоблажливіші. Від ласкавого слова він танув, і розжалобити його можна було вмить. Він жертвував на всі місцеві доброчинні заходи, а після загибелі «Титаніка» із тиждень ходив як прибитий. Проте колеги-дресирувальники визнавали його за найсміливішого й найбезжальнішого з-поміж них. А тим часом — найбільше у світі він боявся, щоб його дебела, огрядна дружина за обідом не жбурнула йому на голову тарілки з гарячою юшкою. Бо на початку їхнього подружнього життя таке сталось аж двічі. А втім, він не тільки боявся її, а й любив ніжно і віддано, як і своїх дітей, що їх мав семеро й що для них не шкодував нічого.

Дітей він любив так, що всім чотирьом синам ніколи не дозволяв бачити його за роботою і жодному не хотів передати свого фаху. Найстарший, Джон, учився в Йєлі, мріяв стати письменником, а поки що катався у власному автомобілі й узагалі жив так, як усі молодики університетського міста Нью-Гейвена, що мали автомобілі. Гарольда й Фредеріка Колінз віддав до мільйо-нерівського коледжу в Пенсильванії; а найменший, Кларенс, був у підготовчій школі в Масачусетсі й ще не вирішив, ким хоче стати — лікарем чи авіатором. Три доньки — дві з них близнючки — виховувалися на справжніх аристократок. Старша, Елсі, закінчила коледж у Васарі, а близнючки, Мері й Медлін, тим часом у щонайкращому, щонайдорожчому пансіоні ще готувалися вступити туди. На все те потрібно було грошей, і Колінз їх не шкодував, але мусив витискати зі своєї дресирувальної школи якомога більше й працювати тяжко, хоча його дружина, четверо синів і три дочки взагалі не знали, що він працює. Вони гадали, ніби він, визначний фахівець, тільки керує своїм підприємством, і були б прикро вражені, побачивши, як він власноручно лупцює кийком чотири десятки дворняг, що забули послух на уроці.

Звісно, більшу частину роботи виконували Колінзові помічники, але ж йому доводилося постійно навчати їх, пояснювати, що та як робити, а в найскладніших випадках показувати наочно, самому беручись за діло. Помічники чи то учні були майже без винятку юнаки, взяті на поруки з виправних колоній, і він добирав їх несхибно, досвідченим оком. Прикмети, яких він шукав у них, — це самовладання, кмітливість і холодна, зважлива вдача; а таке поєднання якостей звичайно буває сполучене й із жорстокістю. Запальність, великодушність, чутливість були в його підприємстві ні до чого, бо з них у такому ділі годі сподіватися зиску. А загалом Гаріс Колінз своєю діяльністю завдавав тваринам куди більше мук, ніж усі вчені-вівісектори в цілому світі.

Ось у це пекло для тварин і ввергнуто Майкла — чи, власне, не ввергнуто, а привезено залізницею, за три з половиною тисячі миль, у тій самій клітці, до якої його вкинули в готелі «Новий Вашингтон» у Сієтлі. Ні разу за всю подорож його не випускали з клітки, і він був украй змучений та бруднющий. Завдяки його міцному здоров’ю рана на місці відрізаного пальця вже гоїлась, але йому дуже докучали бруд і блохи.

З вигляду Сідервайлд зовсім не був схожий на пекло. Посилані рінню, обсаджені пишними квітами доріжки вели повз оксамитні лужки до групи невисоких довгих будівель, дерев’яних та бетонних. Прийняв Майкла не сам Колінз — він якраз сидів у своїй конторі, за столом, на якому лежала остання дель Маро-ва телеграма, і писав нотатку секретареві — послати запит на залізницю й у транспортну контору про собаку в клітці, зданого в багаж у Сієтлі пасажиром Гаррі дель Маром на адресу Сідер-вайлда. Майкла прийняв вісімнадцятирічний юнак із бляклими очима, у комбінезоні; він розписався у квитанції за приставлений багаж і заніс клітку-до приміщення з похилою цементовою підлогою, де сильно смерділо дезинфекцією.

Нове оточення зацікавило Майкла, проте юнак, що спершу засукав рукава й начепив на себе великого цератяного фартуха, не сподобався йому. Вискочивши з клітки, Майкл аж поточився

на замлілих за стільки днів без руху лапах. Цей новий двоногий

)

бог був для нього зовсім не цікавий, бо душею холодний, як цементова