Джек Лондон. Твори в 12 томах. Том 11 - Джек Лондон
Звичайно, Майкл не пускався в такі міркування. Та коли передати його почуття людською мовою, саме ці слова найточніше опишуть, як він сприймав дель Мара й ставився до нього. Якби Майклові довелося стятись з іншим богом, що має теплу душу, з істотою з плоті й крові, здатною в запалі бійки і завдавати болю, і зазнавати його, він би лютував до нестями й бився до останку, діставав удари й відплачував за них. Але цей двоногий бог-диявол не лютував і нездатен був запалитися. Він скидався більше на хитромудру залізну машину й умів робити те, про що Майкл і гадки не мав і що, крім дресирувальників, уміє дуже мало людей: він увесь час передбачав кожен Майклів намір, а тому був готовий до відсічі на кожен Майклів рух. Так навчив його у своїй школі Гаріс Колінз — удома ніжний і відданий батько родини, а з істотами не людської породи — справжній архідиявол, що панував у пеклі для тварин, яке сам створив і зробив прибутковим підприємством.
Сходячи в Сієтлі на берег, Майкл так рвався на шворці вперед, що аж душився й харчав, і дель Мар холодно лаяв його. Майкла підганяла сподіванка знайти тут стюарда, і дорогою він виглядав його за кожним дальшим рогом вулиці так само нетерпляче, як і за першим. Та в людській юрмі стюарда не було. А в підвалі готелю «Новий Вашингтон», де цілу добу не гасло електричне світло, носій, якому доручено Майкла, міцно прив’язав його серед цілих гір валіз та скринь, що їх постійно приносили, підіймали нагору, здіймали вниз, перекладали, переставляли й виносили.
Три дні минуло там у нудьзі й тузі. Носії вподобали Майкла й таскали йому цілі купи м’яса з ресторанних недоїдків, однак він із розчарування й горя, що немає стюарда, майже не їв, а врешті дель Мар, прийшовши до підвалу з готельним адміністратором, учинив носіям цілий бешкет, що годують пса не так, як наказано.
— Паскудний тип, — сказав старший носій своєму помічникові, коли дель Мар пішов. — Аж масний. Не люблю я, як ото чорняве та жирне. У мене в самого жінка чорнява, але не жирна, дякувати богу.
— Авжеж, — погодився другий носій. — Я таких знаю. Його й ножем штрикни, то не кров потече, а рідкий лій.
І відразу ж обидва знов нанесли Майклові цілу купу м’яса; та він не міг його їсти, бо занадто тужив за стюардом.
Тим часом дель Мар послав дві телеграми до Нью-Йорка. Одну — до дресирувальної школи Гаріса Колінза, де він, від’їжджаючи на вакації, залишив свою собачу трупу:
«Спродайте моїх собак. Ви самі знаєте, що вони вміють і скільки варті. Мені вони не потрібні. Вирахуйте за утримання, скільки належить, решту грошей заберу, як при'іду. Я маю не пса — диво. Усі мої дотеперішні номери ніщо проти цього. Це козирний туз. Самі побачите».
А другу — своєму імпресаріо:
«Ворушіться. Знайдіть мені щонайкращий ангажемент. Я маю новий номер. Шедевр. Такого ще не бачили. Платню мені правте не просто найвищу, а ще й із додачею. Кажіть, що в мене новий собака, а що він уміє — побачите самі. Ви мене знаєте. Я хвалитись не люблю. Цей номер скрізь і завжди буде окрасою програм».
РОЗДІЛ XXIII
З’явилася клітка. Вніс її до багажної комори дель Мар, а тому в Майкла відразу виникла підозра, що це якась капость. За хвилину та підозра справдилася. Дель Мар наказав йому залізти в клітку, але Майкл не послухався. Тоді дель Мар спритно вхопив його ззаду за нашийник, підняв і вкинув у дверцята, однак не всього, бо Майкл ухистився зачепитися за край клітки передніми лапами. Та дресирувальник не довго з ним морочився. Він швидко стукнув лівим кулаком по обох лапах — раз, два, — і Майкл із болю пустився, а за мить опинився весь у клітці й марно гарчав з образи й люті та кидався на грубі гратки: дель Мар уже замкнув міцні дверцята.
Потім клітку винесли й поставили у фургон, між багатьма валізами та скринями. Дель Мар, замкнувши клітку, десь щез, а двоє чоловіків у фургоні, що вже тарахкотів по труському бруку, були зовсім незнайомі Майклові. Клітка була низька, і Майкл тільки-тільки міг стояти в ній, а голови підняти не міг. І коли фургон кидало на вибоїнах, він боляче стукався головою об верх клітки.
Та й удовж він у ній насилу поміщався, так що аж упирався писком у стінку. Коли з-за рогу вилетів автомобіль, а візник припинив коней і натис на гальмо, Майкла кинуло вперед, і гальмувати той рух йому довелося власним ніжним носом. Він так тицьнувся ним у стінку, що своїми ж зубами до крові поранив собі губи.
Майкл спробував умоститись у тій тісноті лежачи, і йому стало трохи вигідніше. Однак найгірше було ще попереду. Одна його передня лапа вистромилася з клітки крізь ґрати й сперлася на дно фургона, по якому совались, рипучи, валізи та скрині. Коли фургона знов кинуло на вибоїні, найближча скриня підскочила одним боком, трохи пересунулась і притисла Майклові лапу. З прикрого болю й несподіванки Майкл заскавчав і несамохіть щосили шарпнув лапу назад, та лише надвихнув плече й ще болючіше вразив затиснуту лапу.
Майкла опосів сліпий страх, від природи властивий усім тваринам і навіть людям — страх перед пасткою. Правда, він більше не скавчав, однак борсався зовсім без тями, ще дужче надвере-джуючи м’язи й сухожилки плеча та придавлену скринею лапу. Він навіть гриз у нестямі клітку, силкуючись дістати зубами цю страшну бездушну річ, що спіймала його й не відпускає. Визволив Майкла новий поштовх: скриня гойднулася на другий бік, і він зміг висмикнути лапу з-під неї.
На станції носій, недбало витягаючи клітку з фургона, трохи не впустив її й ледве встиг підхопити, перше ніж вона гримну-лась на цемент. Падаючи, клітка перевернулась набік, а Майкл усією вагою наліг на поранену лапу.
— Тьху! — сказав дель Мар трохи перегодя, підійшовши пероном до візка, на якому серед іншого призначеного для поїзда багажу стояла клітка з Майклом. — Лапу розтовкло? Дарма, буде наука, щоб не вистромляв.
Один із станційних носіїв нахилився над кліткою, роздивився Майкла крізь ґрати, тоді сказав:
