Червоне і чорне - Стендаль

Жюльєн пережив хвилину невимовного раювання; він блукав по саду, не тямлячи себе від радості.

Трохи згодом він піднявся у свій службовий кабінет і попросив доповісти про себе маркізові де Ла-Молю, який, на його щастя, був дома. Показавши йому кілька ділових листів з Нормандії, Жюльєн без будь-яких зусиль переконав маркіза, що клопоти, пов'язані з нормандськими процесами, змушують його відкласти свою поїздку в Лангедок.

— Я дуже радий, що ви не їдете, — сказав маркіз, коли вони закінчили справи, — мені приємно вас бачити.

Жюльєн вийшов. Ці слова збентежили його.

«А я хочу звабити його дочку, розладнати, можливо, її шлюб з маркізом де Круазнуа, на який він покладає такі надії: коли сам він не буде герцогом, то принаймні дочка його дістане табурет».

В Жюльєна майнула думка виїхати в Лангедок, незважаючи на лист Матильди і на розмову з маркізом. Але цей проблиск доброчесності мигнув і негайно зник.

«Чи не надто я добрий, — казав він собі, — чого це мені, плебеєві, жаліти таку знатну сім’ю! Адже герцог де Шон кличе мене слугою! А якими способами збільшує маркіз своє величезне багатство? Тим, що продає ренту на біржі, коли дізнається при дворі, що завтра розіграється щось подібне до державної кризи. Невже я, кинутий долею-мачухою в останні ряди, я, кого вона наділила благородним серцем і не дала навіть тисячі франків ренти, залишивши без шматка хліба, — так, буквально без шматка хліба, — невже я відмовлюсь від щастя, що випало мені на долю? Від прозорого джерела, що може вгамувати мою спрагу в пекучій пустині посередності, якою мені так важко йти! Чорт забери, нема дурних, кожен живе для себе в цій пустелі егоїзму, що зветься життям».

І він пригадав, які сповнені зневаги погляди кидали на нього пані де Ла-Моль і особливо її приятельки, придворні дами.

Насолода перемоги над маркізом де Круазнуа остаточно заглушила голос доброчесності.

— Якби я хотів побачити його гнів — вигукнув Жульєн. — 3 якою певністю я прошив би його тепер шпагою «— І він зробив блискавичний рух випаду. — До цього часу я був у його очах просто хам, що розхрабрувався понад міру. Після цього листа я йому рівня. Так, — казав він з якоюсь безмежною насолодою, смакуючи кожне слово, — наші достоїнства — мої і маркіза — були зважені. Прекрасно — скрикнув він, — отак я й підпишусь під своїм листом. Не думайте, мадемуазель де Ла-Моль, що я забуваю про своє становище. Я вам дам зрозуміти й відчути, що це заради сина тесляра ви зреклися нащадка знаменитого Гі де Круазнуа, який супроводив у хрестовому поході Людовіка Святого.

Жульєн не міг більше стримати своєї радості. Його потягло в сад, бо кімната, де він був замкнувся на ключ, здавалась йому занадто тісною, він задихався.

«Я, бідний селянин з Юри, — повторював він раз у раз, — приречений завжди носити цей похмурий чорний костюм! А проте двадцять років тому і я носив би мундир як вони! Тоді такий чоловік, як я, або був би убитий, або став би генералом у тридцять шість років». Лист, якого він стискав у руці, наче додавав йому росту, він почував себе героєм. Тепер, щоправда, цей чорний костюм може дати до сорока років посаду на сто тисяч франків і синю орденську стрічку, як у єпископа Бовейського.

— Ну що ж! — сказав він з якоюсь мефістофельською усмішкою, — виходить, я розумніший, ніж вони. Я зумів вибрати мундир, що відповідає добі. — І він відчув новий приплив честолюбства й прихильності до духовного сану— А скільки кардиналів ще нижчого походження, ніж я» добились влади! Ось хоча б мій співвітчизник Гранвел.

Потроху збудження Жюльєна вгамувалось, — обережність перемогла. Він сказав собі, як його вчитель Тартюф, роль якого він знав напам'ять:

Я можу думати, що це слова лукаві,

……………………………

Я до сих слів тоді довіру покажу,

Як ласки вашої, якої так жадаю,

Не тільки на словах, а в дійсності дізнаю…[34]

(«Тартюф», дія IV, сцена V)

Тартюфа теж погубила жінка, а він був не гірший за будь-кого іншого… Мою відповідь зможуть потім показати кому-небудь, та ми знайдемо засіб проти цього, — додав він повільно, стримуючи лють, — ми з того й почнемо відповідь, що повторимо найпалкіші фрази з листа чарівної Матильди.

Так, але що як четверо лакеїв пана де Круазнуа кинуться на мене і вихоплять у мене оригінал?

Ні, це неможливо, я добре озброєний і маю, як відомо, звичку стріляти в лакеїв.

Хай так! І все ж один з них — хоробрий хлопець, він кидається на мене. Йому, припустімо, обіцяли сто наполеондорів. Я вбиваю або пораню його; та цього ж тільки їм і треба! Мене, як годиться по закону, кидають у в’язницю. Я перед судом виправної поліції, мене за всіма правилами правосуддя везуть у Пуассі в компанію панів Фонтана і Магалона. Там я буду валятися в камері покотом з чотирма сотнями бродяг! І я ще хотів жаліти цих людей! — скрикнув він, схоплюючись. — А вони хіба жаліють коли-небудь людей з третього стану, що потрапляють їм до рук?

Ці слова були передсмертним зітханням тієї вдячності до пана де Ла-Моля, яка досі його мимоволі тривожила.

«Не поспішайте, вельможні панове, я прекрасно розумію цю макіавеллівську махінацію; вона гідна абата Мас-лона або пана Кастанеда з семінарії. Ви відберете в мене цей провокаційний лист, і я стану другим полковником Кароном у Кальмарі.

Одну хвилиночку, панове. Я зараз відішлю цей фатальний лист в добре запечатаному конверті панові Пірару на схованку. Це найчесніший чоловік, янсеніст і, отже, непідкупний. Так, але він розпечатує всі листи… Ні, краще пошлю цей лист Фуке».

Треба зізнатись, погляд Жюльєна був жахливий, обличчя його стало огидним, від нього тхнуло справжньою злочинністю. Це був нещасливець, що вступив в єдиноборство з цілим суспільством.

— «До зброї!» — скрикнув Жюльєн і одним стрибком скочив з ганку палацу де Ла-Моль. Він увірвався в будку вуличного переписувача на розі вулиці, злякавши його своїм виглядом.

— Перепишіть оце, — сказав він йому, подаючи лист мадемуазель де Ла-Моль.

Поки переписувач працював, він сам написав листа Фуке, прохаючи його зберегти для нього дорогоцінну річ. «Та ні, — раптом схаменувся він, — фіскальний кабінет на пошті розпечатає мій лист і віддасть вам те, що ви шукаєте… Ні, панове».

Він вийшов і купив у книгаря-протестанта величезну біблію, дуже майстерно сховав у палітурці лист Матильди, потім наказав запакувати книгу і все відправив поштою з диліжансом на ім'я одного з