Острів Смерті - Такехіко Фукунага

обличчі з'являється відповідний вираз, але справжнє моє лице — це лице слинька й нероби, чого від Савако я не приховував, і завдяки чому вона лаяла мене на всі заставки:”«Ви — покидьок, а не чоловік, ніщо ваших рук не тримається”,— а я тільки незворушно посміхався. Напевно, Савако відчувала самовдоволення від того, що утримувала такого нікчему, як я, а коли так, то, може, і Юкіе однакової з нею породи, адже недарма вона згадала про моє безробіття, в усякому разі, нема чого спішити з вирішенням цього питання, бо попереду в мене ще багато, дуже багато вільного часу.

— Як вам ця тріска? Смачна?

— Пальчики оближеш! Нема більшого щастя, як у такий зимовий вечір сидіти в теплі й попивати чарочку. Ти і в ресторані так гарно обслуговуєш?

— Та хіба це ресторан, коли в ньому лише один кухар? Часто самій доводиться допомагати. А сьогодні я таки постаралася вам догодити.

— Дякую. Я цього не забуду. Такий малий ресторан, мабуть, відвідують постійні гості? Я міг би переживати з цього приводу…

— І дарма. Бо це загалом порядні літні чоловіки. Ніхто з них до мене не в'язне.

Момоко теж служить у маленькому барі, вузенькому, як нора у вугра, крім неї й хазяйки, там є ще одна офіціантка,— здається, Сакура. Забагато обслуги як для такого закладу. Я забрів туди випадково, аби скоротати час, і коли сів коло стійки, та жінка (то була Момоко) глянула на мене так, ніби дивилася кудись далеко; у тому барі лише вона користується популярністю, та я не бачив, щоб вона комусь приязно всміхнулась або сказала тепле слово, видно, в її серці крижаною скалкою засіла печаль, а тому я тоді подумав, що при нагоді зможу душевною розмовою привернути її до себе. Звичайно в мої руки потрапляли пригнічені самотністю жінки, що, сподіваючись зустріти чоловіка, який би розтопив той їхній лід, вдавали, як Савако, байдужих до протилежної статі, або, як Місао, ситих нею по горло, або, як Токіко, охочих до неї за першим покликом. І лише в о н а одна з усіх моїх знайомих не ховалася зі своїм смутком, бо справді була самотньою, ще від народження, і така печаль ї ї обіймала, що ніякий чоловік не міг би її розвіяти, а тому, обманута мною, в о н а залишила мене й потяглася до іншої людини, з іншим тягарем на душі. Я дізнався про це понад тиждень тому, одного холодного похмурого вечора, коли, здавалось, от-от мав випасти сніг, але не випав. В о н а вибрала собі Момоко, щоб розділити з нею свою журбу. Я був приголомшений, коли, провівши Момоко додому, випадково наткнувся на н є ї, щоправда, в темряві вона, мабуть, не впізнала мене, хоча дивилася в мій бік своїми сліпучо-прекрасними очима. Цікаво, що звело докупи цих двох нещасних жінок — ї ї й Момоко? Невже вони гадають, що розженуть сум одна одній і будуть щасливі? Ні, це неможливо. Якщо жінкам удається зазнати щастя хоч на короткий час, то лише завдяки спільному життю з такими, як я. Тільки така людина, як я, що, блукаючи в темряві, насолоджується своєю самотністю і прикидається безтурботною, могла ощасливити Кадзуко, Місао, Акімі, Ясуко, Савако. А от в о н а думала по-іншому чи, може, я прорахувався і тому не зумів розтопити своїм коханням ї ї вродженої печалі. Коханням?.. Цього разу сталося щось незрозуміле: в о н а покинула мене. Доля розвела нас з Аа-тян ще в дитинстві, я навіть не пригадую, хто в цьому винен — чи мати разом зі мною залишила оселю священика при храмі, чи сім'я Аа-тян раніше кудись перебралася, проте не можу забути її зажурених очей, якими вона дивилась на мене, коли надвечір серед гри її кликали додому.

— Ви так підозріло замовкли. Невже каєтеся, що приїхали до мене?

— Пробач. їдою захопився. Та й чого б це я мав каятися? Я саме думав, що нема на світі більшого щастя для чоловіка й жінки, як жити разом під одним дахом.

— Можливо. Та от мені бракує впевненості.

Невже я сказав їй щось прикре? А може, образив мовчанням?

— Чого ти так вважаєш? Але ж щойно твоє лице світилося радістю.

— Я й зараз радію з вашого приїзду. Тільки от про спільне життя ще рано говорити, хто зна, як воно складеться. Крім того, згадалося минуле.

— Маєш на увазі чоловіка, з яким раніше жила? Розкажи про нього, я не ревную.

— Було б до кого! Такий грубіян. З вигляду добродушний, та як нап'ється, то такий бешкетник, скнара, хвалько і брехун, що страх! А який лицемірний! Був кухарем, але нікудишнім. Якби ви знали, скільки я наплакалася через його азартні ігри.

— Старомодна історія. Як у п'єсах Сіна Хасегави[39].

— Та як вам сказати?.. Я служила тоді офіціанткою у великому ресторані в Тіба. Хазяїн був добрий і допоміг мені розлучитися з моїм чоловіком. А то я мало не вилетіла з роботи.

— Тобі справді не пощастило. Ти після того зареклася мати справу з чоловіками?

— Ага. Я працювала, як віл, що було сили, аби тільки зникли з мого обличчя найменші сліди невпевненості.

В о н а теж походить з порядної сім'ї, тож неясно, чому їй заманулося жити з таким чоловіком, як я, щоправда, я не грубіянив, не бешкетував, не вихвалявся, в азартні ігри не грав, до плачу ї ї не доводив, був до н є ї завжди ласкавий. Та чи можу я поручитися, що в о н а не ридала, коли мене не було вдома? Здається, я так і не збагнув, чого вона хотіла від мене. Я вважав себе знавцем жінок, та виходить, що десь глибоко в їхніх серцях таїться щось таке, про що чоловіки не мають і уявлення.

— Зі мною ти будеш спокійна. Я тебе до плачу не до водитиму.

— Не сумніваюсь. Ви такі лагідні. Зрештою, я таки зазнала багато лиха й трохи навчилася розпізнавати чоловіків.

Але хіба Юкіе вистачить такого невеличкого життєвого випробування, щоб зрозуміти чоловічу натуру? Звідки їй знати, що кожен з них себелюбець і жевжик, впертий і короткозорий — живе сьогоднішнім днем, а з жінками безсердечний? Напевне, вона вирішила, що пережиті злигодні дають їй право вважати себе за мужню людину і, як Савако, діставати задоволення від того, що я корюся й намагаюсь догодити їй. Звісно, такими покірними легко керувати; Савако безперестанку обзивала мене бездарою, а себе вихваляла — от,