Після тебе - Джоджо Мойєс

— Наша група називається «Жити далі», але ніхто не може жити далі, не озираючись у минуле. Усі ми йдемо далі, але з нами завжди лишаються ті, кого ми втратили. Ми створили нашу маленьку групу для того, щоб допомогти всім зрозуміти: це не тягар, який неможливо нести, який утримує нас на місці, а скоріше дар. На наших зустрічах ми ділилися спогадами та печаллю, нашими маленькими перемогами — усе для того, щоб зрозуміти, що сумувати — це нормально. Відчувати себе покинутим — це нормально. Сердитися — це нормально. Нормально відчувати весь спектр почуттів, яких не розуміють інші. Навіть якщо це триває довго. Кожен проходить власний шлях. І ніхто не може бути засуджений.

— Крім печива, — пробурчав Фред. — Я б засудив оте «Печиво до чаю», воно було огидне.

— Спочатку в це, може, й складно повірити, але всі ми рано чи пізно радітимемо з того, що люди, про яких ми говоримо та за якими сумуємо, були тут, серед нас. І неважливо, як довго вони були в нашому житті, шість місяців чи шістдесят років, — нам дуже пощастило з ними. — Він кивнув. — Пощастило.

Я глянула навколо на обличчя людей, до яких звикла, яких полюбила, — уважні, серйозні. Заплющила очі та згадала Вілла: його обличчя, усмішку, сміх. Подумала про те, яку ціну заплатила за кохання до нього. І про те, скільки він мені дав.

Марк обвів поглядом усіх нас. Дафна нишком витерла очі.

— Так ось, за нашою традицією, зараз треба сказати декілька слів про те, на якій емоційній ноті ми завершили курс. Багато не треба — просто декілька слів, щоб закрити двері в цю невеличку подорож. І це не обов’язково. Але я був би радий щось почути.

Члени групи обмінялися ніяковими поглядами та посмішками — здавалося, ніхто не наважиться сказати ані слова. Потім Фред ступив крок уперед, розправив хусточку в кишені на грудях і трохи вирівняв спину.

— Джиллі, я хочу подякувати тобі. Ти була просто неймовірною дружиною — і ті тридцять вісім років я був найщасливішим чоловіком у світі. Кохана, я щодня сумуватиму за тобою.

Потім він дещо ніяково відступив назад, і Дафна самими губами прошепотіла:

— Дуже мило, Фреде.

Потім поправила свій шовковий шарф та вийшла вперед:

— Я б хотіла… вибачитися перед Аланом. Ти був дуже добрим чоловіком. Шкода, що ми не могли бути чесними одне з одним у всьому. Шкода, що я не змогла допомогти. Сподіваюся… сподіваюся, що, хай би де ти зараз був, ти знайшов собі там хорошого друга.

Фред поплескав Дафну по руці.

Джейк потер шию, ступнув на крок уперед, почервонів та повернувся до свого батька.

— Мамо, ми обидва сумуємо за тобою. Але ми стараємося. Не хвилюйся за нас.

Батько обійняв його, поцілував у маківку та на мить щільно заплющив очі. Вони із Семом обмінялись усмішками, в яких було розуміння.

Потім декілька слів сказали Лінн та Суніл — вони не відводили очей від неба, намагаючись приховати сльози.

Вільям не став говорити — просто поклав долу білу троянду. Зазвичай такий говіркий, цього разу він просто подивився на неї та відійшов назад — з обличчя важко було зрозуміти його почуття. Наташа коротко обійняла його, а він гучно глитнув та обхопив себе руками.

Марк глянув на мене. Я відчула, як Сем узяв мою долоню у свої руки.

— Я пас, — похитала я головою. — Можна Лілі краще скаже декілька слів?

Лілі, покусуючи щоку, вийшла вперед, дістала якийсь аркушик та проглянула свої записи. Потім, схоже, передумала та зібгала його в кульку.

— Гм… Я питала в Луїзи, чи можна мені дещо сказати, незважаючи на те, що я не була у вашій групі. Насправді, я взагалі не знала мого тата і не мала можливості з ним попрощатися. Шкода, що я навіть не була на його похороні. Тому, може, я зараз скажу декілька слів, бо думаю, що пізнала його трохи краще за цей час. — Вона нервово посміхнулася та прибрала пасмо з обличчя. — Вілле. Тату. Коли я вперше дізналася, що ти мій справжній батько, я страшенно збісилася. Я сподівалася, що мій батько буде мудрим красивим чоловіком, який мене всього навчить, захистить, поїде зі мною в цікаві місця… А виявилося, що мій батько — злий каліка у візку, який наклав на себе руки. Але завдяки Лу та її родині за останні дні я зрозуміла тебе, тату. Я завжди буду жаліти й трохи сердитися, що не встигла з тобою познайомитись, але я хочу подякувати тобі. Ти дуже багато мені дав — хоч і сам про це не знаєш. Думаю, я багато в чому на тебе схожа — і не завжди в хорошому. У мене твої блакитні очі та каштанове волосся, відраза до спредів «Марміт»[52], любов до складних гірськолижних трас… ну й нестабільний настрій — це вже не моя думка, а інших людей. — Почувся сміх. — Але найголовніше: ти дав мені родину, про існування якої я навіть не знала. І це класно. Бо, якщо чесно, справи в мене були кепські до їхньої появи в моєму житті, — напружено всміхнулася Лілі.

— Ми раді, що ти з’явилась у нашому житті, — вигукнула Джорджина.

Пальці Сема сильно стисли мою долоню. Йому б не треба було довго стояти, але сідати він відмовлявся: «Я ж не якийсь інвалід!» Я поклала на нього голову та спробувала позбутися клубка в горлі.

— Дякую, Джи. Так ось. Вілле. Тату, не буду продовжувати цю нудятину, бо дитина скоро розплачеться, і настрій у всіх точно впаде. Так що — спасибі тобі від твоєї дочки… я люблю тебе і завжди сумуватиму. Сподіваюся, що якщо ти мене бачиш, то ти за мене щасливий. І щасливий, що я є. Бо це ж наче ти теж ніби тут є, правда? — Її голос зірвався, і очі вмить заповнилися сльозами.

Вона глянула в бік Каміли — та ледь помітно їй кивнула. Лілі шморгнула носом і знов підняла підборіддя.

— Ну що, може, відпустимо кульки?

Почулося загальне зітхання та човгання ніг. Члени групи підтримки зібралися навколо кульок та почали шукати