Ніч лагідна - Френсіс Скотт Фіцджеральд
Томмі не міг не погодитися, що Дік має рацію, але його романська натура вимагала, щоб останнє слово було все-таки за ним.
— Прошу вас пам’ятати, — сказав він, — що від цієї хвилини й аж до остаточного врегулювання справи Ніколь перебуває під моїм захистом. І я не подарую вам жодної спроби скористатися з того, що ви ще перебуваєте під одним дахом.
— Мене ніколи не приваблювало кохання всухом’ятку, — сказав Дік.
Він ледь уклонився й рушив назад до перукарні під пильним шахраюватим, як ніколи, поглядом Ніколь.
— Що ж, він повівся цілком пристойно, — визнав Томмі. — Люба, ми зустрінемося ввечері?
— Думаю, що зустрінемось.
Отже, те, що мало статися, сталося — і без особливої трагедії. Ніколь, щоправда, відчувала, що Дік і тут виявився далекогляднішим за неї, що, відколи вона віддала Томмі камфорну мазь, він знав, як усе це скінчиться. Та все ж вона почувалася щасливою, радісно збудженою, і недоладна думка про те, що добре було б розповісти про все це Дікові, швидко зникла. Але вона невідривно стежила за ним очима, доки він перетворився на цятку й злився з іншими цятками в натовпі курортників.
XII
Свій останній день перед від’їздом з Рів’єри доктор Дайвер провів з дітьми. Йому хотілося добре їх запам’ятати, бо він уже не був молодим і не піддавався ілюзіям та самообману щодо свого майбутнього. Дітям сказали, що зиму вони проведуть у тітки в Лондоні, а потім поїдуть до батька в Америку.
Його тішило, що він зумів так багато дати своїй дочці, — щодо сина він такої певності не мав; зрештою, він і не знав ніколи, що можуть узяти від нього ці непосидющі, настирні, ласкаві сисунці. Та коли надійшов час прощатися, йому захотілося зняти з плечей ці дві гарнесенькі голівки і на довгі-довгі години притулити їх до грудей.
Він обнявся із садівником, який шість років тому посадив перші квіти перед віллою «Діана». Він поцілував молоду провансалку, що доглядала дітей. Вона працювала в них майже десять років; упавши на коліна, вона гірко ридала, доки Дік не підняв її силоміць і не подарував їй триста франків. Ніколь ще спала —так було домовлено; він залишив їй записку, а другу адресував Бебі Уоррен, яка гостювала в них проїздом із Сардінії. Потім він налив собі добрячу чарку коньяку з десятиквартового бутиля, подарованого їм кимось із гостей.
Уже вийшовши з речами, він вирішив, що здасть їх у камеру схову в Канні й приїде востаннє подивитися на пляж Госса.
... Коли Ніколь із сестрою з’явилися на пляжі, там не було ще нікого, крім нянь з дітлахами. Біле сонце, розмите на тлі білого неба, розпікало нерухоме повітря. Офіціанти розміщали під прилавком бару додатковий запас льоду. Американець-фоторепортер з «Ассошіейтед Пресс» готував на клаптику тіні своє причандалля, раз у раз скидаючи оком на тих, що спускалися кам’яними сходами. Майбутні герої його репортажу ще лежали в затемнених номерах, лише недавно приспані світанком.
Вийшовши з кабінки, Ніколь раптом побачила Діка; вдягнений не по пляжному, він сидів нагорі, на скелі. Вона відсахнулася в затінок за кабінкою. За хвилину Бебі приєдналася до неї.
— Дік усе ще тут.
— Так, я бачила його.
— Я гадала, йому вистачить такту виїхати непомітно. — Це його пляж — по суті, він його відкрив. Старий Госс весь час твердить, що завдячує Дікові всім, що має. Бебі незворушно подивилася на сестру.
— Даремно ми його відірвали від його велосипедних екскурсій, — сказала вона. — Що не кажи, а коли людину з низів витягують нагору, вона втрачає голову, і всі її чарівні манери — то тільки блеф.
— Протягом шести років Дік був мені ідеальним чоловіком, я не знала від нього нічого, крім добра, — сказала Ніколь. — Він жодного разу не скривдив мене і все робив для того, щоб я була щаслива.
У Бебі злегка випнулося підборіддя.
— Для цього він і навчався.
— Він уже пішов? — спитала Ніколь трохи згодом. — Здається, його поїзд відходить рівно о дванадцятій.
Бебі визирнула з-за кабіни.
— Ні. Піднявся на терасу й розмовляє з якимись жінками. Та, зрештою, на пляжі вже так багато людей, що він навряд чи нас побачить.
Але він їх побачив, як тільки вони вийшли з-за кабінки, і стежив за ними очима, доки вони не зникли знову. Він сидів за столиком з Мері Мінгетті й пив ганусівку.
— Тієї ночі, коли ви нас визволили, ви були давнім, гарним Діком, — казала Мері. — От тільки під кінець жахливо обійшлися з Керолайн. Чому ви не хочете завжди бути милим? Адже могли б.
«Ну, дожився, — подумав Дік. — -Мері Норт читає мені мораль!»
— Ваші друзі не перестали вас любити, Діку. Але сп’яну ви говорите людям жахливі речі. Я все літо тільки й роблю, що захищаю вас.
— Це класична фраза доктора Еліота.
— Ні, справді. Людям, зрештою, байдуже, п’яний ви чи тверезий... — Вона повагалася. — Ейб навіть у найстрашнішому запої ніколи не ображав людей так, як ви.
— Які ви всі нудні, — сказав Дік.
— Але ж крім нас нікого й немає! — вигукнула Мері. — Якщо вам не до вподоби порядні люди, зв’яжіться з непорядними — і я подивлюсь, якої ви заспіваєте! Всі люди хочуть,одного — втішатися життям, і, заважаючи їм, ви самого себе обкрадаєте, плюєте в криницю, з якої пили.
— А була така криниця? — спитав він.
Мері тепер втішалася розмовою, хоча й не усвідомлювала того — адже вона сіла з ним за столик тільки зі страху. Дік запропонував їй випити, але вона знову відмовилася й повела далі:
— А звідки все це береться? Тільки із звички потурати власним вадам. Але я не можу байдуже дивитися на такі речі після Ейба — після того, як на моїх очах гарна людина спилася до смерті...
Зі сходів збігла по-театральному безтурботна леді Керолайн Сіблі-Бірс.
Дік почувався чудово — він випередив час і перебував у тому стані, якого звичайно досягають наприкінці доброго обіду, але це поки що виявлялося тільки в доброму, приємному, лагідному ставленні до Мері. Його очі, в цю хвилину ясні, як у дитини, просили співчуття, і
