Таємний посол. Том 2 - Володимир Кирилович Малик
Три дні минуло. Отже, Арсен з Романом і Стехою вже в безпечному місці і чекають на нього.
Одно турбувало Палія — раптове зникнення Чори. Варвара–ханум на запитання брата відповіла, що хлопець, мабуть, гайнув з однолітками до моря. Але Палій не повірив цьому: не міг уявити, як би це племінник без поважної причини гайнув на море від гостя–дядька, якого бачить уперше, а може, й востаннє. Крім того, завважив якусь нещирість у словах сестри.
Це його насторожило.
Зрозумівши, що Палій твердо стоїть на своєму, Кучук–бей і Варвара–ханум влаштували гостям урочисту вечерю.
Простора світлиця була застелена пухким килимом, на який невільниці наставили полумисків із їжею, глечиків з вином та шербетом.
Кучук–бей посадив Палія поряд із собою і сам частував його. Варвара–ханум пригощала козаків.
Коли випили по кухлю вина, зав’язалася розмова. Привід їй подав мурза, назвавши Палія братом і другом. На це Палій відповів:
— Так, сьогодні ми з тобою друзі, мурзо… Ба навіть родичі… І недалекі — адже держиш мою сестру. Тож давай вип’ємо за те, щоб жити нам по–родичівськи! Ти не нападай на Україну, не пали наших сіл і міст, не вбивай людей, не бери ясир… А ми, з свого боку, не нападатимемо на Ногайську орду, зокрема на Білгородську…
— Ти хочеш неможливого, Семене, — заперечив Кучук, тримаючи в руці недопитий кухоль. — Як же ми житимемо без війни? Невже ти думаєш, що ногаї оратимуть, сіятимуть пшеницю, просо, як гяури? Невже вони, володарі степів, приростуть до землі, щоб усе життя копирсатися в гною?.. Ні, Аллах створив ногаїв людьми вільними і войовничими! Сьогодні ми тут, а завтра — за Бугом чи за Дніпром! Шаблею і стрілою ми здобуваємо свої багатства — одяг, коней, збіжжя, рабів!
— Але ж це суперечить доброму сусідству і здоровому глуздові! — запально вигукнув Палій. — Якщо так триватиме далі, то наші землі знелюдніють, зубожіють, розоряться і стануть легкою здобиччю кого–небудь третього. Султана, приміром… Він і так наклав на вас лапу. Та й до нас було простягнув, поки ми не вдарили по ній.
— Не вмовляй мене, Семене. — Кучук допив вино і тильною стороною руки витер губи. Не вмовляй, бо це безнадійно. Ми нападали на вас і будемо нападати. Це так же природно, як те, що вранці — по волі Аллаха — сходить сонце, а взимку стає холодно і падає сніг… Ногай зрісся з конем, шаблею і луком, як риба з водою. Сам Аллах не в силі змінити його природи. А ти хочеш, щоб це зробив я…
Козаки вже сп’яніли і ледве стримувалися, щоб не наговорити господареві різких слів. Метелиця червонів, пирхав, але під поглядом Палія замовкав і знай підливав у кухлі собі, Шевчикові і Сікачеві вина. Сікач сидів як на голках, а Шевчик розкрив рота і витріщився на мурзу, мов на диво.
Палій відчував, що починає сердитись.
— Тоді не ображайся, мурзо, коли я з козаками прийду громити твій улус та інші улуси ногайців…
— Я не ображаюсь. Тут — хто кого…
Палій блиснув очима.
— Так, хто кого… Це буде війна довга, затяжна, аж поки один із супротивників не зрозуміє, що карта його бита!
— Сподіваюся, це буде карта не наша, — сказав, підсміюючись, Кучук.
— Хтозна… Невже ти гадаєш, мурзо, що твоя тисяча кибиток чи, скажімо точніше, п’ять–сім тисяч вершників зможуть протистояти нам? Невже гадаєш, що ви в змозі винищити такий великий народ, як наш? Проти вас і Москва, і Варшава…
— Ойє, мошкови і ляхи далеко… Не завжди вони зможуть допомогти вам… А ми нападаємо несподівано, як буря, і так же, як буря, потрощивши все на своєму шляху, зникаємо.
Палій насупився, глянув йому в чорні, з коричнюватим відтінком очі. Погляди їхні схрестилися, ніби мечі.
— Я не хотів би образити тебе, мурзо, але мушу сказати: ти мислиш, як хлопчисько… Жоден народ на світі ще не прохарчувався війною. Рано чи пізно йому приходить кінець. Щоб жити, людина повинна орати, сіяти, вирощувати худобу, шити одяг, взуття, а не воювати…
— Однак ти ж маєш шаблю при боці!
— Я змушений її носити, щоб захистити себе від таких людоловів, як ти.
— Один біс — нападати чи захищатися… Це два обличчя однієї й тієї ж речі — війни! — вигукнув мурза.
— Та не однакові, — зразу ж відповів Палій. — Ось ми щойно підписали з ханом договір про перемир’я на двадцять років. Зі свого боку хан зобов’язався не нападати на нас, не брати ясир в нашій землі… А ти, підданий хана, вже йшов у похід на Україну… І вважаєш це справедливим?
— Ногаї договору не підписували, — буркнув Кучук.
— Але ж ти знав, що договір підписаний, відісланий царю і султану для затвердження?
— Знав.
— І все ж ішов на нас війною!
— Ішов… Бо мій народ хоче їсти!
Палій зціпив зуби. Довго мовчав. Бачив, як то блідло, то червоніло лице сестри, Варвари–ханум, як стискувалися кулаки його товаришів.
— Гм, бачу — добром з тобою ми не домовимося, мурзо, — промовив нарешті. — Шкода!..
Кучук зареготав, оскалюючи міцні зуби, що серед чорної бороди біліли, мов сніг, ударив Палія долонею по коліну.
— Не будемо морочити собі голови, Семене, тим, що буде. У вас є гарна приповідка: хай буде, що буде, а буде те, що Бог дасть!.. Тож сьогодні пиймо–гуляймо, а…
— А про завтра не забуваймо, — перебив його мову Палій. — Бо минулого не зміниш, а майбутнє — в наших руках!
— В руках Аллаха, Семене! Чуєш — в руках Аллаха!.. Захоче Аллах, щоб загинув мій народ, — і ніщо не врятує його. А захоче, щоб загинув твій, — то він загине, як би ти не ставав дибки!
— Жорстокий твій Бог, мурзо, — похитав головою Палій. — А коли б ми були розумні, то місця вистачило б для нас усіх…
Кучук хотів щось відповісти, але в цю мить грюкнули двері — і в кімнату ввійшов Чора. Втомлений, схудлий, злий, він похмуро привітався і довгим докірливим поглядом подивився на матір.
Варвара–ханум зблідла. Той синів погляд сказав їй про все: і про причину його смутку, і про біль, що пронизував його груди. Вона легенько зітхнула. Та ледь помітний вогник, що враз спалахнув у її очах, засвідчив про радість: син повернувся живий–здоровий, а полонянка, котра
