Таємний посол. Том 2 - Володимир Кирилович Малик

— Чим же Юрась прогнівив султана? Здається, він вірою і правдою служив йому…

— Мені про це не доповідали… — з іронією сказав Ненко. — З Кам’янця одного дня прибув чауш з наказом — і ми той наказ виконали… Мені доручено доставити гетьмана і його скарб до Стамбула і там доповісти безпосередньо великому візирові.

— Хто ж тепер гетьманом у Немирові?

— Кара–Мустафа, зажерливий, мов біс, — понизив голос Ненко. — Йому мало того, що загарбав у скринях Юрася Хмельницького… Тож він продав Правобережну Україну молдавському господареві за чималий, мабуть, міх золотих, а той розсилає в усі кінці своїх полковників…

— Он як! Тепер господар видушуватиме з народу те, чого не встиг видушити проклятий Юрась…

— І справді проклятий! — відгукнувся Ненко. — Ніхто в Немирові не пожалів за ним, коли ми на аркані виводили його з міста… Тільки чулося: «Туди йому й дорога!»

— Отже, це наказ великого візира, — промовив замислено Арсен, пригадавши зустріч з ним у Кам’янці. — Клюнула рибка на приманку…

— Клюнула… — погодився Ненко. — І тепер, коли я дізнався, що Златки в Криму немає, мені здається, що це діло його рук.

— Ти його допитував? — Арсена аж струснуло від Ненкових слів.

— Ні, не допитував… Адже ця думка прийшла мені в голову щойно.

— Ми допитаємо його зараз!

— Тільки не поспішай. Маємо час. Ходімо до намету, ти ще не бачився з батьком… тобто з воєводою Младеном…

11

У наметі було темно. З протилежного від входу кутка почувся голос воєводи Младена.

— Це ти, Ненко?

— Я… Але не сам.

— З ким же, Сафар–бею? — Младен тривожно скрикнув і схопився з ліжка. Видно, йому було досадно, що при сторонніх у нього неждано вихопилося слово «Ненко».

Ага не відповів і плеснув у долоні — молоденький яничар вніс на срібному підсвічнику лойову свічку і, поставивши на невисокий похідний столик, безшумно вийшов.

Младен ступив наперед, жмурячи від світла очі, напружено вдивлявся в три темні постаті, що стояли за Ненком. І чим довше він вдивлявся в них, тим більше на його обличчі вимальовувався подив, що врешті вибухнув радістю.

— Арсене! Голубе! — він кинувся з розкритими обіймами до козака. — Другарю мій! Сину!..

Старий воєвода міцно обняв Арсена, просльозився. Довго не міг від нього відірватися, мов боявся втратити. І тільки тоді, коли перший порив радості минув, випустив його з рук.

— І Стеха тут! І Роман! — Він обняв їх. — Дорогі мої! Звідки ви? Як потрапили сюди?

Ненко тим часом вийшов з намету — і незабаром, за його наказом, було внесено вечерю. Запиваючи їжу холодною джерельною водою, Арсен, як умів, коротко розповів про їхні пошуки Златки, про подорож до Криму і Буджака, про визволення Стехи і втечу від погоні.

У Младена все нижче й нижче опускалися плечі. Почувши, що Златки в Криму немає, що немає її і в Буджаку, — отже, слід її загубився ще в Немирові, він важко зітхнув.

— У Немирові ми теж усе перевернули — нема. І ніхто нічого не знає. А може, хто й знає, та мовчить…

— Є одна людина, що знає, де Златка, — сказав Арсен.

— Хто ж це? — кинувся Младен.

— Гетьман!

— Гетьман?.. Юрась Хмельницький?

— Так.

Младен недовірливо поглянув на Ненка, ніби питав у нього поради. Той ствердно хитнув головою.

— Так, ми гадаємо, що він знає, де Златка. І зараз примусимо його сказати правду!

Ненко знову плеснув у долоні. Полог відхилився — з’явився вартовий.

— Приведи сюди гяура–гетьмана!

Юрія Хмельницького притягнули на аркані, що обвив йому шию. Видно, його щойно розбудили, бо він розгублено блимав очима, не розуміючи, куди і для чого його привели. Невисокий, понурий, наляканий, він зараз зовсім не був схожий на того зарозумілого правителя, який нагонив страх на пів–України. Стояв із зв’язаними за спиною руками, з арканом, що зловісно теліпався на шиї, і покірно ждав якоїсь нової напасті.

Коли вартовий вийшов, Ненко подав Хмельницькому низенький стільчик, сказав:

— Сідай, гетьмане, та слухай мене уважно!

Той сів і підвів тьмяні очі.

— Я слухаю, ага.

Ненко підійшов і схопив Юрася за плече.

— Де поділася моя сестра?

Юрась здригнувся.

— Я н–не знаю, — відповів глухо. — Її викрали татари…

— Не поспішай стверджувати це! Подумай…

— Я мав досить часу думати.

— І все ж, гетьмане, тобі доведеться подумати ще і пригадати те, що ти так уперто намагаєшся забути чи приховати, — сказав, виступаючи наперед, Звенигора. — Ти мене впізнаєш?

Юрій Хмельницький оторопіло глянув на козака.

— Запорожець?.. Ти?!.

— Так, це я… І я радий, що Бог не позбавив тебе пам’ яті. Отже, маєш пам’ятати й те, куди запроторив Златку!

— Далася вона вам… Цього я не знаю!

— Згадаєш, виродку! — вигукнув Арсен.

Він був страшний. Важко дихаючи, з налитими люттю очима, поволі підійшов до колишнього гетьмана, схопив його за шию обома руками і струснув так, що в того замалим не відірвалася голова.

— Згадаєш і скажеш! А не скажеш — тут тобі й смерть! — Козакові пальці вп’ялися в тонку шию Юрася. — Ну, кажи недолюдку!

Юрась смертельно зблід, захарчав. Очі йому полізли на лоба. З вуст зірвалися хрипкі слова.

— Зач–чекай… С–скаж–жу…

Арсен розслабив пальці. Юрась хапнув ротом повітря, струснув головою. Губи його посіріли і щось белькотати нерозбірливе.

— Ну, кажи! — знову струснув його Арсен. — І не думай брехати! Бо…

В наметі запала тиша. Погляди всіх уп’ялися, мов ножі, у чорні гетьманові очі. Що він скаже?

— Та дівчина… мене образила… — нарешті вимовив Юрась, затинаючись від страху. — Я не міг стерпіти такої наруги…

— Ну, і що ти зробив? — підбадьорив його стусаном Арсен.

— Я наказав…

Голос колишнього гетьмана зірвався і завмер.

— Що ти наказав?

— Я наказав одвезти її в Кам’янець і… — Юрась знову замовк.

— Та говори ж, клятий! — не стерпів Роман, зірвавшись з місця, підбіг до Юрася і заніс над його головою ятаган. — Говори! Не сотай жили із серця!

— І… і продати, — ледь чутно видихнув