Там, у темній річці - Діана Сеттерфілд

— Гей — покликали вони решту. — Він отам!

Незабаром до них примчали й інші.

— Він десь там. Ми викурили його зі схованки і почули бульк.

Мисливці вдивлялись у темну річкову воду. Вона переливалася, мерехтіла, але й сліду їхньої здобичі не було.

Коли він стрибнув у ріку, то подумав, що крижаний холод води вб'є його на місці. Але коли виринув на поверхню й побачив, що анітрохи не мертвий, то зрозумів, що все не так уже й погано. Йому ще й вдалося виринути у правильному місці. Здається, сама ріка була його спільницею. Біля нього схилялась до води розлога гілка, тож він зміг вчепитися за неї і піднятися з води, роздумуючи, що робити далі. Про повернення на острів і мови бути не могло. Треба перепливати ріку. Якщо він догребе до центральної протоки, ріка підхопить його і понесе вниз течією, а якщо увесь час триматися ближче до берега, то можна знайти якусь місцину для укриття. А вже по тому…

По тому він вже зможе скласти кращий план.

Чоловік відпустив гілку, занурився у воду і відштовхнувся.

Із острова донеслися вигуки — вочевидь, його помітили. Він знову пірнув. Під водою його відволікай рух і світло. Повз нього пропливали зірки та виблискували тисячі маленьких місяців, видовжених, мов мальки у риб'ячій зграї. Він здавався собі велетнем серед маленьких фей.

Раптом йому спало на думку, що немає сенсу поспішати. «Я ще навіть не тремчу, — подумав він. — Мені навіть тепло».

Його руки обважніли. Він не був певен, чи гребе, а чи просто дрейфує.

«Коли холодна вода не здається холодною — тут тобі й гаплик». Він колись чув цю мудрість. Коли саме? Дуже давно. Його охопило погане передчуття. У паніці він щосили замолотив руками та ногами, але кінцівки відмовлялися слухатись.

Чоловік таки розбурхав річку, і його підхопила течія. Рот залило водою. В голову наче напхали вати. Він усвідомив, що десь схибив. Намагався вигребти на сушу, а руки плуталися у довгих тягучих водоростях. Спробував виштовхнути себе наверх, та пальці ковзнули по гальці й річковому намулу. Борсався та крутився — і от наче ось вона, поверхня води! — та знову пішов під воду. У легенях було вже більше води, ніж повітря, і коли спробував гукнути допомогу — облиште, хто й коли йому допомагав; хіба він не найбільш зраджена людина? — коли він спробував гукнути допомогу, до його губ притиснулися губи ріки, а її пальці затиснули йому ніздрі…

Це тривало цілу вічність…

Доти, доки в нього зовсім не залишилося сил на спротив. А тоді його підхопили, витягли з води, бо важив він не більше вербового листочка, й кинули віддихуватися на дно плоскодонки.

Мовчан? Звичайно, він знав цю легенду. Про поромника, який перевозить на інший бік ріки тих, чий час настав, і рятує тих, кому ще можна трохи пожити. Він раніше не вірив у ці казочки, але ось де тепер опинився.

Висока худорлява фігура устромила жердину в піщане дно, відштовхнулася — і плоскодонка граційно та рвучко понеслася по темній воді. Віктор відчув, як вона ковзає, й усміхнувся. У безпеці…

Половина їхньої команди залишилася на острові, намагаючись вирахувати місце, звідки вони його побачать, якщо йому заманеться вилізти на берег. Інші повернулися до човнів і почали прочісувати ріку.

— Чортів холод, — бубонів Донт.

Армстронг опустив руку у воду й одразу витяг.

— Ми шукаємо живого чи утопленика? — спитав.

— Довго він не протягне, — похмуро зауважив Вон.

Вони обпливли острів раз, удруге, втретє…

— Із ним покінчено, — підсумував один із людей Вона.

Усі згідно закивали.

Полювання було завершено.

Човни попрямували назад до причалу в Баскот-Лоджі.

Священник написав вікарію тієї парафії, де Лілі колись жила з матір'ю та вітчимом. І швидко отримав відповідь. Один із парафіян дуже добре пам'ятав ті події, що сталися тридцять років тому. Зникнення Енн наробило тоді багато галасу. Пішов поголос, нібито старша дівчинка з ревнощів утопила молодшу. Сусіди побігли до ріки, але мішок не вдалося знайти одразу. Поки мати дітей займалася пошуками, старша дочка втекла.

Кілька годин по тому дівчинку знайшли, живу та неушкоджену. Вона опинилася на певній відстані від дому, далі, ніж могла дійти без допомоги. У неї був лютий жар. Жодні ліки не допомагали, тож за декілька днів вона віддала Богові душу.

Мішок також знайшли. У ньому справді було мертве порося.

Лілі так і не об'явилася. Її невтішна мати померла декілька років по тому. Вітчима повісили за злочини, не пов'язані з цією історією, а зведений брат завжди був покидьком, що тільки байдикував, та й ніхто його вже не бачив багато років.

— Ви ні в чому не винні, — повідомив пастор Лілі.

Рита обняла збиту з пантелику жінку.

— Той ваш брат обдурив вас, із заздрощів, бо таке вже в нього чорне нутро. Він знав, що ви невинна, але постійно втовкмачував вам почуття провини. Але ви не топили свою сестру.

— Тоді чого хотіла Енн, коли вийшла з води біля «Лебедя»?

— То була не Енн. Енн мертва. Вона не сердиться на вас і її душа спочиває.

Рита спробувала їй пояснити:

— У Притулку кошикаря вам снилися кошмари, а в «Лебеді» ви бачили ілюзію. Дим і дзеркала, більше нічого.

— А тепер ваш зведений брат потонув, — повідомив Лілі священник, — і більше вас не залякуватиме. Ви можете самі зберігати свої гроші, та й узагалі покинути той жахливий котедж і переселитися сюди, у теплий будинок.

Але Лілі знала повадки ріки краще, ніж будь-хто інший. Знала, що потонути насправді значно складніше, ніж дехто собі уявляє. У її свідомості Віктор, що потонув, був не менш моторошним, ніж живий, — насправді навіть ще більш страхітливим. Він і так розлютиться через те, що вона його виказала; а якщо Лілі покине те місце, де Віктор завжди може її знайти, то знавісніє ще дужче. Варто лише пригадати, що сталося, коли вона втекла від нього з містером Вайтом. Вайта знайшли мертвим, а її Віктор так відгамселив, що Лілі й сама дивувалась, як їй вдалося оклигати. Ні, краще вже його не сердити.

— Думаю, мені краще залишитись у Притулку кошикаря, — вирішила вона.

Священник із Ритою намагалися її вмовити, але, попри свою смиренність, Лілі не піддалася.

Армстронг приїхав до Притулку кошикаря, щоб забрати Мод, і виявив, що та вже поросна.

Йому не