Шляхом бурхливим, Григорій Олександрович Бабенко
– Дощу? – здивовано спитав Діодор. – Це діло Зевсове. – То як, Харсуне?
Харсун мовчав. По обличчю його видко було, що справа з охороною зовсім не цікавила його, але Діодор добре знав Харсуна. Помовчавши, Діодор сказав:
– Бувай здоров, Харсуне! Ти там у нас забув кефалі й барило з вином, що подарував я тобі. Приходь за ними.
Харсун повеселішав.
– Забув? Ач… Я й сам помічаю, що в мене поганенька стає пам’ять. Добре, прийду!
Греки одійшли.
– Здається, діло буде! – весело сказав Калікратові Діодор.
В цей час царські родичі з великою пихою винесли труп царя й посадовили на високому ліжку коло шатра. Побачивши царя, скити заревли й завили ще дужче. Один по одному проходили скити перед царським трупом, падали додолу, вклонялись і йшли геть.
Ворожбити стежили за порядком. Коли зайшло сонце, коло небіжчика царя розкладено чотири великі ватри. Дим чотирма стовпами здіймавсь угору, а коли подихав вітрець, стелився майданом, обгортаючи сумних скитів.
До царського ліжка припало п’ятнадцять жінок царських, і всі вони скиглили, вили й примовляли на всі голоси. Поруч із трупом сіла висока чепурна жінка. Це була та, що мусила піти за царем у домовину. Вона не плакала. Із скам’янілим лицем сиділа вона мовчки й застиглими очима дивилась поверх скитів.
Огонь багаття, то блимаючи, то спалахуючи, клав м’які тіні на прекрасне лице жінки. Калікратові здавалось, що він ніколи ще не бачив жінки, кращої за неї.
Тихий сум і жаль до жінки обгорнув молоду Калікратову душу. Він і раніш спостерігав, коли бачив надзвичайне гарне обличчя дівоче, що в душі його народжувавсь якийсь сум, незрозумілі журба й жаль до красуні. Чому це було, він не знав, і його завжди дивувало це почуття; а тепер він знав, що ця жінка царська, ця дивна красуня марно загине, що її, як худобу, задавлять коло могили царської й покладуть теплу ще з мертвим царем у темну, сиру домовину.
Він ледве вдержавсь, щоб не заплакати. У цьому багатотисячному натовпі він був єдина людина, що пожалкувала за жінкою.
– Як тяжко, мабуть, цій жінці знати, що вона неодмінно мусить умерти й лягти з царем у домовину, така молода й прекрасна, – сказав Калікрат Діодорові.
Кухар стояв, насупившись, і теж не зводив очей із царської жінки. Почувши, що сказав Калікрат, він усміхнувся й сказав:
– Ти дуже молода людина, Калікрат, і не розумієш серця жіночого. Я думаю, вона рада піти в домовину за царем. Вони так виховані, ці жінки скитські з дитинства, що смерть чоловіка вважають за свою смерть. На неї заздрять усі останні жінки царські, бо вона й на тім світі буде цариця. Я чув, – додав він, – що вона сама згодилася вмерти й лягти в домовину з царем.
Здивувався Калікрат із Діодорової відповіді й не повірив старому кухареві.
Уночі до грецького намету приплентався Харсун. Цілу ніч потайки пиячив із ним Діодор, а вранці другого дня до греків прийшов посланець од Аксая й сказав, що охорона буде й щоб греки збирались у дорогу.
Як вдалося полагодити справу з охороною Харсунові, греки не знали, та й не дуже це їх цікавило. Вони весело почали лагодитись і збиратись у дорогу до моря.
ЗНОВ У СТЕПУ
Великий туман вкривав степ, коли греки з невільниками, з ватагою скитів виїздили з таборища. Туман був вогкий, білий і густий, як молоко. Навіть із середини валки не можна було бачити передніх.
Коні пирхають, до греків із туману долітає брязкіт зброї та виразна, дзвінка розмова передніх скитів. Здавалось, що скити балакають тут коло них за два кроки, але греки знали, що авангард ватаги був дуже далеко від них. Чути було, як Рудий розповідав про те, як у такий туман у плавнях на полюванні його ледве не задавив вепр.
Було дуже холодно. Греки загорнулись у свої теплі хламиди, скити були в баранячих кожушках, а обідрані невільники, змерзлі й закляклі, тихо йшли коло возів, де сиділи так само закляклі, як і вони, дівчата-невільниці.
Олександер виклопотав в Аксая два вози для жінок, щоб зморені від дороги дівчата не змарніли, не втратили своєї краси, щоб через це не понижчала на них ціна.
У невільників були зв’язані руки, од одного до другого простягнуто аркани. Дивно було, як у цій білій імлі скити не збивались з дороги.
Греки їхали мовчки. Згодом туман став рідшати і, наче завіса, почав здійматись угору. Спочатку з туману з’явилась халабуда воза, що їхав попереду греків, потім воли й гурт невільників коло возів, потім скитська ватага з Рудим.
Зійшло сонце, подихнув вітрець, і туман розвіявся. Потеплішало. Невільники трохи зогрілись і повеселішали. Рудий повернув коня й під’їхав до греків.
– Ми будемо йти трохи іншою дорогою. Не тією, що йшли від моря, – сказав він грекам.
– Чого так? – спитав Олександер.
– Маємо звістку, що на тій дорозі нас стереже велика ватага сар-матів.
– Звідки ти знаєш, що вони стережуть нас?
– Знаю… – коротко сказав скит. Видко було, що він не хотів балакати про це, а потім, помовчавши, сказав: – Вони хочуть по-мститись за голову того сармата, що вбив Таргітай.
– А далеко вони? – довідавшись, про що йде мова, спитав Ка-лікрат.
– Два дні путі на конях, без волів! – сказав Рудий.
Ця звістка неприємно вразила греків, особливо Олександра.
– А на цій дорозі сарматів не буде?
– Думаю, що не буде.
– А може, будуть? – іронічно сказав Діодом. Скит з презирством подививсь на кухаря й мовчки повернув коня.
– Стривай! – спинив його Олександер. – Скажи своїм хлопцям, щоб розв’язали невільників.
Рудий спинив коня й втопив очі в грека. Він думав, що той глузує з нього.
– Скажи хлопцям, щоб розв’язали невільників, – знову сказав грек.
Рудий не вірив своїм вухам. Він довго мовчки дививсь на грека, а потім, побачивши, що той не жартує, сказав:
– Ти, мабуть, дуже багата людина, що не бережеш свого товару. Небагато доведеш ти до моря невільників, а шукати та ловити їх у степу я не буду.
– Боїшся, що втечуть?.. Не втечуть! – упевнено сказав грек.
– Втечуть! – сказав скит.
– Ну, добре… А що буде з невільниками, як вони втечуть од нас?
– Що буде? – усміхнувсь скит. – Буде те, що частина їх загине без води й без їжі в степу, бо в них немає ні коней, ні зброї; а тим, що не загинуть, не минути сколотської