Огненне коло. Людина біжить над прірвою - Іван Павлович Багряний

«І сказав: що ж ви революцію кат зна куди завели, сволочі! їй би на Вкраїні процвітати, а ви її на Сибір–каторгу запроторили…»

Максим слухав і посміхався. «Милий, симпатичний дід. І тямущий же! Він ніби все перекручує формою, але нічого не перекручує змістом…» Слухав Максим те все крізь гарячку й відчував піднесення від свідомости того, що про нього, поки він поневірявся по Сибіру, складено легенду — зворушливу в своїй наївності й разючу в своїй правді, висловленій із властивим для людей нахилом гіперболізувати й стократ ошляхетнювати те, що вони вважали за добре.

І Максим плив по ній, по тій легенді, як по хвилях, ніяковіючи, що він же, далебі, на те зовсім і не заслужив. Плив усе далі й далі в тяжкий сон, у гарячкове маячіння. Потім лишилося саме маячіння. Цілу ніч він бився на соломі в пропасниці, охоплений маренням і спрагою, весь мокрий від поту, задихаючись від спеки. Галюціонував і бачив янгола мармурового, що стояв над ним і плакав мерехтливими сльозами, а потім розсипався жахливими прокльонами й кричав, як матрос. Максим поривався встати й не міг. Він розкидав геть кожухи, й рядна, й сіряки, що ними його привалило. Розкидав геть, а хтось знову складав ті кожухи й сіряки на нього… Потім на нього навалилася волохата пітьма, й він провалився в глибоке забуття.

* * *

Мов по тяжкому вчадінні, Максим розплющив набряклі повіки.

На шибах заблищали золотом і зарожевіли морозяні лисиці, зацвіла вогнем фантастична, казкова папороть.

«Ранок!» — збагнув Максим і, заточуючись, став зводитись на ноги. Аж дід, що вже ходив навшпиньках по хаті, злякався:

— Бог з вами!.. Та ви лежіть, лежіть…

— Ні! — сказав тихо, але твердо Максим. — Ранок! І я мушу йти! Мушу!!.

Голосу в нього не було. Згорів, либонь, як і все всередині йому погоріло, пересохло, дотліваючи вже…

— Мушу!

Його огорнув страх: а чи зможе ж він іти?!

Попробував.

«Зможу! Зможу!» А вікно золотилося й цвіло все більше, вогневіло фантастично, розписане найгеніяльнішим майстром у дивні візерунки. Розписане сонцем, що десь там сходило навпроти вікна. Максим почав збиратися, пориваючись назустріч сонцеві.

Вони були тільки з дідом у хаті, решта була вже десь на праці. Дід хотів заперечувати й боявся заперечувати. Він прохукав шибу, подивився в неї пильно й промурмотів:

— Ох–хо–хо–хо… Як же захряс шлях німаками!.. Цілу ніч їдуть… Гляньте…

Вкритий інеєм світ і вкритий інеєм шлях. Синьо–сивий, срібний світ і синьо–сивий, срібний шлях. А на шляху рухалась безкрая колона машин з білими халабудами, забарвленими сонцем у рожевий колір. Здавалось, то були химерні вітрила на синьому морі — довгий ключ біло–рожевих прямокутників… І чулося гудіння, гудіння…

— Цілу ніч ревуть… — повторив задумливо дід. Потім глянув у Максимові очі, що, здавалося, не реагували зовсім на те, що там десь діялося на шляху, а були сповнені єдиним палким бажанням, що кричало: «Йти! Йти!!. Мушу!..» Дід провів рукою по своїх очах, по чолі й пішов знімати Максимову одежу. Здійнявши, подав її Максимові.

Максим швидко одягнувся. Його одяг (чи, вірніше, лахміття) був уже сухий і теплий — все висохло за ніч на гарячій печі. Потім Максим напився холодної води й за звичаєм сів на лаві, перед тим як уже піти… А дід усе дивився у вікно.

— Бач! Це ж вони, пак, рухаються назад! Може, відступають?!. А гляди, що так. — А тоді подивився на Максима, з іскрою надії, бо боявся Максима відпустити (загине ж і не дійде):

— Може, не йдіть?.. Може ж, вони не заглянуть уже сюди!!.

— Ні–ні. Я піду… Мушу!

А дід подумав над сказаним без віри в те, що так буде краще, а тоді закінчив думку, зітхнувши:

— Хоч «ці» не заглянуть, так «ті» …

Дід переживав від безвихіддя проклятої ситуації. В ній він не міг навіть дати поради з певністю, що все вийде на добре, а не то що якось улаштувати цю людину, яку він так шанував, хоч перед тим і не бачив ніколи в очі.

А німці зовсім не відступали. Вони тільки переходили на інший шлях, мабуть наткнувшись на заміноване поле та на розквашену, непрохідну низину. Максим глянув праворуч і показав мовчки дідові на такі ж самі білі цятки, що ген, далеко–далеко, рухалися теж безкраєю черідкою, але не на захід, а таки на схід. То були також німці, вони йшли іншим, рівнобіжним шляхом, що йшов через Богодухів на Харків.

— Ну що ж, сину… — сказав дід, зітхнувши. — Я б тебе й не пустив, так не маю права, бо… хто знає, як краще? Хай же Бог тобі помагає… Йтимеш отак навпростець, на Вербовий хутір, а тоді — як хоч, шляхом, а як хоч — навпростець… Тільки, мабуть, там позаливало вже…

Помовчав, сидячи поруч із Максимом у тривожній і тяжкій задумі, схиливши голову, й додав:

— А як живий будеш — даси вістку… — і, шморгнувши носом, одвернувся, не в силі стримати себе.

— Добре, добре, — сказав Максим, посміхнувшись лагідно. — Аякже…

Посиділи ще трохи мовчки, без слів. Та й що тут скажеш?

А як уже Максим звівся на ноги, дід ураз аж скинувся:

— Бач, я ж іще вчора думав!.. Та ж ти босий! Господи! Підожди ж, постривай!.. — і подався геть. Подався в сіни. Потім у комору. Довго там шарудів, бубонів, зітхав. Нарешті вернувся, несучи в руках опорки.

— Шукав чобіт — нема, сину, нема… І валянців нема… Оце ось опорки… Візьми. Все–таки не босяком. Ось устелимо вустілки… — і, встлавши солом'яні вустілки, дід подав опорки Максимові. — Надінь, сину, надінь…

Максим надів опорки. Він мало не закричав від пекельного болю, але стримав себе. Зашкарублі опорки різали, наче ножем, тиснули його бідні розпухлі і у виразках ноги, але Максим навіть не зморщився. Він дивився, посміхаючись, на діда, дивився в променисті його очі й прошепотів із самої глибини зворушеного серця:

— Спасибі, батьку… спасибі…

А ті очі в батька запливли вологою, й тому вони були такі променисті.

Вони потисли один одному руки, й Максим пішов.

У сінях дід догнав Максима й ще сунув йому в руки шматок холодної перепічки.

— Вибачай тільки, що більше нічого… Скрутно, брат… нам… Не гнівайся…

А тоді визирнув із сіней,