Там, за межею... - Аліна Косовська

— Хлопці, потрібно попрацювати, — швидко промовив гість.

Поки Степан з командиром обговорювали деталі завдання, Ваяр розбудив бійців. Маленька хатинка-база ожила, мов мурашник. Всі заклопотано одягали амуніцію і заряджали зброю. Через десять хвилин розвідники вже стояли у дворі, мружачи очі від яскравого сонця: чекали Степана.

— Слухайте, хлопці. В сірій зоні є водогін, ви знаєте. Він забезпечує водою наше місто і два райони Донецька. Пам'ятаєте, в місті тиждень тому зникла вода? Розвідники з батальйону годину тому пішли прокласти дорогу, щоб завести майстрів. Думали, що знов уламками перебило трубу. Виявилось, що сепари зайняли водогін, але ще не надто старанно там окопались. Нас відправляють на допомогу розвідникам — звільнити станцію і закріпитись. Все ясно?

— Ну, звісно, — кивнули головою молоді партизани і рушили до машини.

Ранковий туман повільно розчинявся в прохолодному повітрі. Навкруги стояла тиша, лише щебет пташок і шелест трохи пожовклого листя створювали свою неповторну музику. Турист озирнувся. Місто прокидалось, залите сонячним сяйвом. Над заводом клубочився звичний стовп диму, десь у дворах в приватному секторі гавкали собаки. У цьому місті жили його батьки, друзі. В цих дворах пройшло дитинство. Він вперше взяв у руки зброю, щоб захистити це місто. Тепер він ішов обабіч мінного поля з автоматом у руках, аби повернути в своє місто воду. Або й зупинити можливий наступ, хтозна.

В ста метрах від водогону розвідники зачаїлись. В рідкій посадці виднілась цегляна споруда. Маленькі чорні вікна немов зловісно усміхались зубами з уламків скла.

Розділившись на декілька груп, тихо рушили вперед. Степан з Афіною обійшли будівлю з флангу. Тримаючи на прицілі вікно, присіли в кущах, чекаючи сигналу до штурму від решти бійців. Секунди очікування здавались годинами. Ноги неприємно нили, хотілося встати на повен зріст і, викрикнувши всі образи на адресу москалів, відстріляти весь боєкомплект у вікно. Здавалось, кожен кущ дивився на них зловісними очима.

— Перший — готовий. Другий, третій, четвертий... — доповіли по рації молоді розвідники.

— Ну, вперед! — почувся голос праворуч.

Степан, востаннє зітхнувши, натиснув спускового гачка. Афіна уважно дивилась на вікно в приціл. Довго чекати не довелось, звідти в їхній бік полетіла автоматна черга. Незважаючи на свист куль десь зовсім близько, спокійний і гучний постріл снайперської гвинтівки сколихнув ранок. Стрільба з вікна припинилась, хоча з інших флангів продовжувались перестрілки. Не відводячи очей від приціла, Афіна глянула на Степана. Той лежав непорушно.

Злякатись дівчина не встигла, бо з-за кута вискочив кулеметник і побіг прямо на неї. Ледь перевівши подих, розвідниця вистрелила. Зав'язався бій. Здавалось, вогонь свинцевий — з усіх боків: з підвалу, даху, вікон, кущів. Афіна лише встигала видивлятись ціль і влучно стріляти, трохи наївно сподіваючись, що жодна з куль її не зачепить і що Степан зараз встане і почне стріляти разом з нею. Або й вже встав, часу озиратись назад не було. Затримка в долі секунди могла коштувати життя.

З будівлі водогону почулись крики. Ранкове повітря пропаяло кров'ю. Афіна не знала, чи залишився живим хоч хтось зі своїх. Доки дівчина заряджала в гвинтівку останній магазин, їй на хвилину здалось, що це — кінець.

Грач із Туристом заходили з іншого флангу. Їхні короткі черги по вікнах залишились без відповіді, тому розвідники, стиснувши зуби, заскочили в одне з них. Велика порожня зала закінчувалась вузьким коридором. Там вони і застали зненацька трьох сепаратистів. Двоє з них були без зброї, у третього автомат висів за спиною. Ті навіть не встигли оговтатись, як хлопці відкрили вогонь. Одного з них Турист випадково підстрелив у ногу. Порожній коридор розірвав гучний крик. Другим пострілом Грач примусив його замовкнути назавжди.

Турист притулився до стіни, міцно стиснувши кулаки. На зачистці хлопець був уперше. Він відчував, як стіни повільно пливуть перед очима. Згадав, як у дитинстві ледь не покінчив з собою, а тепер, за сантиметр від смерті, відчув, як сильно хоче жити. Грач тим часом оббіг ще дві кімнати, в яких, на щастя, нікого не виявилось. Турист тяжко зітхнув і встав. На другому поверсі та десь внизу продовжувалась стрільба, і, попри шалене бажання вижити, розвідники розуміли, що мають бігти на допомогу до своїх...

Фантом із Малим заходили через двері. Чергового на вході Фантом зняв ще з кущів одним влучним пострілом. Малий заскочив у коридор першим і, побачивши ще трьох чи чотирьох людей з російськими шевронами, почав стріляти, подумки прощаючись із життям. Йому здавалося, що пройшла ціла вічність. Не міг згадати, скільки було людей, чиї кулі свистіли десь поруч, перетворюючи на крихти бетонні стіни. Не цілився, а просто відстрілював магазин за магазином, не відчуваючи реальності, лише розуміючи, що зброя — це його єдиний шанс на життя. Доки не почув знайомий голос:

— Малий, чисто! На другий поверх, бігом!..

Дмитрик трохи отетеріло глянув на Фантома, потім на закривавлені стіни і чотири тіла в калюжах власної крові.

— Чорт, всього чотири. Мені здалось — їх було безліч! — крикнув він, остаточно приходячи до тями.

Слідом у двері забігали розвідники ЗСУ — зачищати величезне приміщення. Разом із ними Фантом з Малим побігли на другий поверх, про всяк випадок пустивши кілька черг у темний кут під драбину, з якого почувся хриплий крик і одразу стих. З мешканцями другого поверху армійці впорались самі, тим часом як Малий вискочив на дах і застрелив у спину кулеметника, а Фантом уважно перевірив резервуари з небезпечними хімічними речовинами. Коли стрільба затихла, вони підбігли до вікна.

— Степаааане! — покликали командира.

Відповіді не було...

Ваяр з Адольфом і з чотирма армійцями зачищали найближчі кущі. Поки Афіна стріляла по всіх, хто встиг вискочити в чагарі, спереду, вони косили автоматними чергами закривавлену траву з флангу.

— Степаааане! — почули крик з другого поверху.

— Степан, Степан, здається, все чисто, — про всяк випадок повторив у рацію білорус.

— Ваяр, ви де? — ледве чутно прошепотіла в ефір Афіна...

Коли стрільба врешті стихла, у дівчини залишалось всього п'ять патронів. Вона не розуміла, чи зостався живим хтось зі своїх, чи тепер їй точно кінець. Тремтячими руками дістала з розгрузки гранату і, закусивши губу, висмикнула кільце. Тендітна долоня з облізлим манікюром стискала скобу. Руки шалено тремтіли.

— Ну, давай, покажись хто-небудь. В полон я точно не здамся, — крізь зуби процідила розвідниця.

По щоках текли сльози, які вона