Там, за межею... - Аліна Косовська
Дівчина замислилась, краєм ока роздивляючись недешеві будинки карпатських селищ, що виросли тут, мов гриби після дощу, за останні пару десятків років. Перед очима примарою стояв такий же дорогий будинок у Водяному, що його розвідники використовували як спостережний пункт — адже на совість збудовані стіни з товстої цегли витримували навіть бронебійні кулі. Правда, якщо на західних теренах країни таку красу собі міг дозволити майже кожен, то на Донбасі лише де-не-де височіли заміські котеджі донецьких олігархів поміж звичайними пошарпаними хатинками шахтарів та заводчан...
Камуфльований позашляховик, виїхавши за межі «зони АТО», нарешті вчепив свої рідні білоруські номери та полетів степом, весело переливаючись свіжовимитими вікнами, на яких де-не-де охайними отворами зяяли сліди ворожих куль. Степан наспівував собі під ніс веселу українську мелодію, легко кермуючи автомобілем. Розуміючи, що сепари мешкають не лише в межах Донецької області, тож розслаблятись не варто навіть на відпочинку, командир прийняв рішення — їхати у відпустку всім поодинці, різними шляхами, хоча хитро прилаштовані сидіння в кузові автівки, за потреби, дивом вміщували туди всю групу, навіть зі зброєю та боєкомплектом.
Трохи покружлявши запорізькою трасою і відчепившись від «хвоста» з луганськими номерами, Степан вирулив на рівненьку дорогу і помчав у бік Києва, здіймаючи куряву. Здивовані люди, що ніколи не бачили справжньої війни, проводжали розстріляний джип ошелешеними поглядами, а особливо — набожні бабці: навіть хрестились вслід...
Фантом приїхав додому першим і вже готував свою затишну хатинку до зустрічі побратимів. Свого слова він дотримав — тепер вся група їхала на Західну Україну, аби провести відпочинок в Карпатах, подалі від сторонніх очей. Веселий струмок дзюркотів у кількох метрах від подвір'я, жадібно поглинаючи теплі промені весняного сонця. Поки на Донбасі поранені війною дерева несміло випускали ніжно-зелені бруньки, ніби відчуваючи, що ворожі кулі щомиті можуть вкоротити їхні життя, карпатські смереки остаточно скинули торішню хвою та тепер гордо височіли на схилах, надійно закриваючи від палючого сонця дерев'яну хатинку Фантома.
Маскувальна сітка над верандою додавала прохолоди й такого звичного фронтового затишку. «Цвірінь-цвірінь!» — весело щебетали пташки, зустрічаючи розвідників на вході до помешкання. Дружина-волонтерка накривала смачний обід на застеленому вишитою скатертиною столі, а Фантом вдоволено розглядав свою мисливську рушницю, що висіла на стіні ще з минулого тисячоліття, і зовсім рідко використовувалась за призначенням.
Фантом не любив убивати звірів. Він сприймав природу як щось цілісне і непорушне. Людина для природи була чужим, хижаком, тож безжальні степи завжди видавали чужинця з блискучим автоматом на тлі закривавлених бур'янів. Фантом — досвідчений мисливець, вмів одразу побачити звіра в густих лісах та безкрайніх степах. Особливо гарно відчував присутність найстрашнішого хижака на планеті — людини.
— Звір не стане нападати просто так. Він це робить або для того, щоб з'їсти, або — відчуваючи смертельну небезпеку. Людина ж може вбити, навіть коли ти без зброї, — розповідав Фантом, розставляючи глиняні глечики на запашному дерев'яному столі.
Розвідники розслаблено сідали коло столу та заходились їсти, бо знали: де-де, а в хатинці Фантома їм точно нема чого боятись...
Теплими весняними днями розвідники блукали мальовничими лісами Карпат, насолоджуючись спокоєм та ароматом хвої, незнайомим степам Східної України.
— От чим тобі не розвідка, — всміхався Малий, стоячи на вершині Говерли та здіймаючи руки назустріч сонцю, що не шкодувало своїх лагідних променів для дивних мандрівників.
Їм подобалось прокладати нові стежки крізь чагарі, годинами блукати серед тисяч схожих одне на одне дерев, аби околицями дістатись до нової вершини, дивуючи навіть досвідчених туристів. Людей, що бачили на власні очі смерть, чули її запах зовсім близько — той приємний і трохи страшний аромат пороху, коли ворожа куля пролітає в кількох сантиметрах від твоєї голови, — гори анітрохи не лякали. Але на Сході важкими вибухами продовжувала гуркотіти війна, тож після короткотривалого відпочинку бійці так само непомітно, один за одним, повернулись на фронт.
ЗАЛІЗНА БОЧКА
— Сепарам воду підвезли! А я то думаю, що то їхало за посадкою! — на одному диханні випалив Адольф, залітаючи в хату і вдоволено махаючи підзорною трубою.
Залізна бочка, причеплена до армійського ЗИЛа, невдало замаскувалась за рідкими деревами, тож була перш за все чудовою мішенню для снайпера. Але Степан чомусь заборонив Афіні стріляти по ворожих запасах. Хлопці знали — на цей раз командир обов'язково вигадає щось більш підступне, аби остаточно збити з пантелику донецьких "ополченців", в рядах яких і так останнім часом відбувались вкрай дивні речі.
То їхній спостережний пункт на ліфті шахти раптово почав розстрілювати свої ж позиції у полі попереду, то якесь штабне начальство підірвалось на міні, яку «ополченці» самі ж поклали посеред дороги. Про масове дезертирство з поля бою прихильників «русского мира» годі було й говорити. Тож Степан, загадково пошурхотівши в нагрудній кишені синеньким пакетиком, вирішив остаточно зіпсувати настрій «героям новоросії».
Під покровом ночі вони з Адольфом рушили до ворожої посадки, лишивши Афіну з Грачом на прикритті в розваленій багатоповерхівці. Нічну тишу гулко розривали поодинокі вибухи та коротенькі автоматні черги. Грач саме роздобув собі нічний приціл, тож виглядав спалахи та паляв прямо у бійниці особливо агресивним стрільцям зі свого «снайперського автомата», як жартома його назвав.
Афіна сиділа поруч, контролюючи в тепловізор стежку, аби ніхто там не застав розвідників зненацька. Нічні бої дівчина любила менш за все: після кожної черги в їхній бік вона схвильовано вслухалась у темряву — чи не поранений її напарник? Задавати дурні питання було незручно, а розгледіти щось у темряві — неможливо.
— Ти живий? — коли тиша продовжувалась нестерпно довго, перепитувала вона Грача.
— Так-так-так, — відповідав ворожий кулемет.
Замість відповіді — від Грача чулась автоматна черга, після чого нахабний кулеметник замовкав, а пізніше починав свій стрекіт з іншої бійниці.
Степан з Адольфом, вдало скориставшись шумом бою, обережно обійшли ворожий пост.
— Обожнюю, коли їхня розвідка не мінує свої ж стежки. По них хоч до штабу батальйону заходь, — прошепотів Степан вдоволено, протискаючись у вузенький лаз в щільному паркані.
Зеленувата бочка зловісно відблискувала в холодному світлі місяця. Найважчим завданням виявилось — безшумно відкрутити кришку. Та скрипіла, гриміла та все ніяк не хотіла зніматись. Тож Адольф, трохи піднявши її край, вкинув у воду з десяток пігулок і прикрив, ніби нічого і не сталось. Дочекавшись чергової мелодії нічного кулеметника, бійці тихо прошмигнули назад і, так само обережно промайнувши передній край
