Коханці Юстиції - Юрій Ігорович Андрухович

Але коли він з’явився з неї ще одного разу, Альберт Виро-земський прочитав на його холодно-ввічливій фізії, що дальшого торгу не буде. «Двадцять гоків, — ознаймив Вуглик. — Це все, на що можеш гозгаховувати».

Угоду було нашкрябано на стіні карцеру спеціальним кістяним писаком, умочуваним у кров, що скрапувала з Альбер-тового середнього пальця. Згодом, коли лавничий кримінальний суд Львова продовжить розгляд справи в частині зміни складу злочину, обтяжливо доповнюючи статтю за шахрайство статтею за богохульство, саме цей середній палець, а точніше, ранка на ньому, служитиме головним доказом того, що підсудний Альберт Вироземський, колишній цирковий штукар і новіцій бернардинського ордену, злодій та ренеґат, таки справді здійснив «найганебніший людський вчинок за всю історію міста». Сам же підсудний, зневажливо вислуховуючи жахний вирок і вдаючи незворушність та недобре шкірячись, так і триматиме над собою того злощасного середнього пальця на показ усьому високому судовому зібранню.

7

Донині цілком незрозуміло, чому диявол не виконав угоди. Цирограф було написано правильно, з дотриманням усіх ритуальних вимог та обов’язкових формулювань. Вуглик, якого так розпачливо і намарне кликатиме зі своєї вогненної купи Вироземський, особисто продиктував йому той текст, і жодної помилки в ньому бути не могло.

Чому ж підземна канцелярія, що називається, ганебно прокололася і цілком занехаяла справу ще однієї грішної душі? Невже навіть і двадцять років (усього тільки двадцять років!) здалися комусь із її зверхників зависокою винагородою за аж такий нікчемний товар?

Залишається припускати щось категорично інше, несумісне з усіма попередніми уявленнями. Скажімо, раптове втручання протилежної сили.

Чоловік, що самотньо й нестерпно болісно конає у вогняному стовпі, безліч разів, ніби молитву, повторює: «Ну де ти, де ти, де?!» Але той, хто обіцяв йому аж двадцять років життя (цілих двадцять років світанків, роси, річкової води, цілих двадцять травнів!), не хоче його почути.

Зате цілком можливо, що його почуто з іншого боку.

На якусь невимовно коротку мить Альберт Вироземський опиняється поруч з усіма на світі страченими вогнем єретиками, содомітами, чарівницями, євреями і збунтованими козаками. Потім настає ось що: небеса темніють і з розколини в їхній майже непроникній поверхні вириваються сонми пронизливих посланців. І вони встигають долетіти вниз і, вихопивши з пороху та попелу найтонше тіло нещасного штукаря, під сирени та сурми віднести його кудись подалі — можливо, до якогось тамтешнього антиопікового центру.

Розділ четвертий. Гідність короля, або фелюсь

1

У ті часи вони ще не носили спортивного одягу з підроб-ними лейблами і надто коротко не стриглися. Радше навпаки — відрощували собі доволі довгі чуприни, звані гривами. Вчепитися п’ятірнею в шевелюру суперника їхній кодекс бійок забороняв категорично, тож і в короткому підстриганні потреби зовсім ніякої не було.

Пиво — так, пили, причому багато, але з насінням їх можна було побачити вкрай рідко. Якщо вже хтось із них і лузав соняшник, то винятково завезений з Бессарабії — час від часу він з’являвся на міському ринку невеличкими контрабандними партіями, популярним усе ж не ставши.

Крім того, вони ніколи не сиділи на корташах. Монгольські гени в достатній для цього стилю кількості дійшли до наших провінцій трохи пізніше.

Але коли не спортивні штани, то що?

Вони носили бриджі — фланелеві або з твіду, чи, як їх називали, в кашку, траплявся й вельвет, а влітку світлий брезент. Кашкети за гамою й матерією мали перегукуватися зі штанами; жилети, ремені або підтяжки також. Іноді вони виходили в ковбойських сорочках, але, попри повальну любов до вестернів, ніколи не в ковбойських капелюхах. Утім цілком від капелюхів не відмовлялися. Але то були інші капелюхи, і вони носили їх злегка набакир, як німецький актор Ганс Альберс.

Кишені? Так, мали значення — і накладні, і приховані. Кишень було багато, вони функціонували на повну.

Цигарки вони називали папіросами, вживаючи переважно «Віслу» або «Спорт», за кращої нагоди дорогі й ледь парфу-мовані «Єгипетські», а за найкращої — закордонні житани чи кемели, тоді ще без фільтра.

Взуття підбиралося залежно від погоди та інших обставин. Цими обставинами найчастіше бували вуличні бійки. З огляду на них взуття бувало спортивним, але не в сьогоднішньому розумінні: носаки мали бути гострі й окуті.

Зачісками вони наслідували передусім уславлених акторів. Половина з них носила на голові точнісінько те саме, що й Вільям-Кларк Ґейбл, Король Голлівуда; старші за віком намагалися позапускати ще й ґейблівські вусики. Друга половина розчинялась у вподобаннях поміж Ґері Купером, Рамоном Новарро та Морісом Шевальє; зовсім уже одиниці робили себе з німецьких Віллі Фріча і Ґустава Фреліха чи вітчизняного Еуґеньюша Бодо.

І взагалі кіно було для них найважливішим із мистецтв. Та що там — кіно було їхнім домом, їхнім усім. Вони жили кінофільмами і значну частину життя проводили в кінозалах.

Крім того, вони шастали по кнайпах, де зазвичай трималися пива, надаючи перевагу темному козлу, ближче до ночі дедалі частіше розчиняючи його монополію монопольною ж таки горілкою. Теплими порами року вони полюбляли набиватися до блакитного дерев’яного павільйону навпроти кінотеатру «Тон». (Навіть я ще пам’ятаю той заклад зі свого дитинства в 60-х: батько замовляв собі стрілецьку або портвейн, мені ж — газовану воду з трояндовим сиропом. Кінотеатр навпроти називався, щоправда, вже інакше.)

Пізньої осені вони перебиралися на ріг вулиць Ґолухов-ського та Собеського до скандального пивняка, знаного під назвою «Народня мордовня». Там і просиджували всю зиму та добрий шматок весни — допоки знову не починало теплішати і Рувим Кагалевич відчиняв згадуваний літній павільйон. Ходили чутки, начебто він, Кагалевич, декому з них — особливо верхівці — змушений наливати за так.

А ще в них був, ясна річ, футбол. Тож деякі з них своїми зачісками нагадували славетних натоді гравців, особливо італійських, після того як ті двічі поспіль — 1934 і 1938-го — вигравали світову першість. Нині я не можу згадати жодного з тих імен. Можливо, я ніколи їх і не чув. Але я точно знаю, що з місцевих команд вони завжди ходили на «Реверу» й іноді на «Пролом» або «Гірку». Останню назву слід наголошувати на «і». Саме так звався один із найнебезпечніших районів міста, заселений переважно люмпеном і залізничниками, така собі наша тутешня Левандівка.

Так, райони. Місто ділилося на райони, між якими точилися війни. Гірка йшла на Бельведер, а Зосина Воля на Шведську Колонію чи навпаки. Були ще Майзлі, Фірма і навіть Баден-Баден. Були