Привіт, море! Я повернулась - Марі Лі

Море… Крим… Літо… Авто… І я. Чого ж не вистачає? Ну звісно! Легкої мелодії з динаміків та освіжаючого бризу, що залітає у прочинені віконця. Оо… Те що треба! Ну все, тепер можна розслаблятися. Відкинути подалі усі свої переживання, недоспані ночі та задушливу атмосферу великого міста. Попереду на нас чекають цілих два тижні релаксу, морських делікатесів та стільки яскравих вражень, скільки може подарувати Кримський півострів у розпал туристичного сезону.

Більше п’ятнадцяти років пройшло з моменту мого останнього візиту в «Країну блакитних пагорбів». Щороку в пам’яті виринали ті незабутні моменти повноцінного щастя, коли, здається, душа була здатна луснути від переповнених емоцій. А неповторний смак татарської кухні я досі відчуваю на своїх вустах, так само як і аромат спілого кавуна та дині в перемішку з чудодійним морським бризом. Ранкове сліпуче море та неймовірної краси заходи сонця часто відвідували мене у снах, ніби підказуючи, що ми ще зустрінемося… Обов’язково!

І ось цей момент настав. Я знову тут, тепер уже на власному авто, обережно рухаюся крутими віражами кримського серпантину. Раз проїдешся ними – повік не забудеш. Після кількох годин у дорозі може здатися, що твоя голова більше не витримає цього божевільного калатання з боку в бік, як і твій шлунок. Проте, в кінці цієї шаленої подорожі на тебе чекає неймовірна винагорода: високі круті скелі, що різко обриваються біля самої дороги, - з одного боку, а з іншого – безкрайня синя гладь, що відблискує на сонці усіма барвами веселки. Поміж ними тоненькою змійкою тягнеться шлях, який з’єднує між собою усі «перлини» південного берегу Криму: Ялту, Гурзуф, Алушту, Судак, Феодосію.

Колись іще в шкільні роки мені пощастило відвідати лише частину з них. І тепер я повертаюся, щоб надолужити прогаяні можливості. Я зиркнула у дзеркало заднього виду. Матвійко спав, мирно посопуючи і навіть не здогадуючись, який краєвид відкривається в цю саму мить із вікон авто. Хвала Богу, мого сина оминула прикра пригода, яка сталася зі мною під час першого знайомства з примхливим кримським серпантином. Тоді ще восьмирічною дитиною я із захопленням вбирала в себе всі ці красоти, які простиралися переді мною, зовсім не здогадуючись, що може піднести поїздка по крутій, звивистій дорозі. Але навіть приступи нудоти, від яких я не одразу відійшла, не змогли зіпсувати моє перше враження від захопливої атмосфери сонячного Криму.

- Матвію! Агов! Сонце, прокидайся! Ми майже на місці! – я старалася обережно, без зайвих підвищень тону, вирвати синулю із чаруючого царства Морфею, водночас не відриваючи очей від дороги. Сонька завовтузився, солодко потягнувся і неохоче розплющив свої маленькі оченята. Спочатку його погляд був ще затьмарений від перерваного сну, проте, в наступну мить, сфокусувавшись на віконці, сині оченята враз широко розкрилися, з подивом вдивляючись в таке ж синє море, яке щойно виринуло із-за високих скель.

- Ого… - я відчула як в сина перехопило подих від побаченого, як і в мене багато років тому. З розумінням посміхнувшись, я дала йому час, щоб оговтатися.

- Се моле? Мамусю? Моле? – із звичною шестирічній дитині шепелявістю затараторив Матвій, вказуючи своїм тоненьким пальчиком у безмежну гладь моря. Я щосили змушувала себе слідкувати за дорогою і не відволікатися, але захоплення сина було таким заразним, що я не витримала і з’їхала з траси на спеціально відведене місце для стоянки.

Матвій в ту ж мить кинувся відчиняти дверцята. Хвала небесам, я завбачливо заблокувала їх зсередини!

- Зараз не можна виходити, синулю. – застережливо промовила я – Тут небезпечно.

- Я хосю до моля! – заволав Матвій, щосили засмикавши ручку дверцят.

Я приречено зітхнула, і постаралася ненав’язливо відволікти сина від необдуманого вчинку.

- Яка краса! Правда? – Матвій у відповідь щосили закивав – Що ти помічаєш довкола? Можеш мені розказати.

- Моле… - тут же вирвалося в сина.

Я злегка посміхнулася.

- А ще?

- Колабель… - забелькотів Матвій, тицьнувши своїм маленьким пальчиком в ледь видимий контур корабля, який ледь виднівся на горизонті.

- Так, правильно. – похвалила я малого «всезнайку» - Ще?

- Беліг… - погляд сина скотився нижче, туди, де із-за пагорбів виглядав маленький шматочок землі, всіяний гладенькою галькою.

- Берег. – поправила я Матвія.

- Белег… - слухняно промовив той.

- Молодець! – похвалила я сина – А тепер поверни голову в інший бік.

Матвій миттю виконав моє прохання. Зацікавлено задивившись на високі скелі, він повільно підсунувся ближче до протилежного віконця.

- Се голи? – в голосі сина чувся благоговійний трепет, а очі були настільки наповнені захватом, що я остаточно впевнилася в тому, що вчинила правильно, поспіхом організувавши неочікувану поїздку до Криму.

- Так, це гори. – підтвердила я, втупившись разом із сином у високу скелясту стіну, яка загрозливо обривалася біля самої траси. Здавалося, ще мить – і сірий ненажерливий монстр поглине розпечений асфальт. По моєму тілу пробігли мурахи. А Матвій тим часом нетерпляче висунув голову з привідкритого віконця авто, намагаючись роздивитися верхівку гори.

- Ого, як високо! – із захопленням вигукнув він.

- Матвію, швидко сховайся назад! – з острахом крикнула я – Ти можеш випасти!