Танець білої тополі - Надія Павлівна Гуменюк

© Лис Н. П., 2016

© Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», видання українською мовою, 2016

© Книжковий клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», художнє оформлення, 2016

Ледь-ледь розплющила повіки. Перед очима – дрібнесенькі густі ворсинки, сторчма на чомусь жовтогарячому впереміш із рудим і червоним. Здогадалася: це картатий коц[1], витканий у кольоровій тональності вохри. Коц, мабуть, старий, праний-перепраний, бо зовсім не віддає вовною. Натомість ніздрі лоскоче запах трав – дивовижна суміш ароматів, серед яких домінує щось дуже знайоме. «Липовий цвіт», – здогадалася нарешті. То, може, вона лежить під липою? Але ж над розквітлим деревом обов’язково роїлися б і гули бджоли, а тут тихо як у вусі. Та й запах якийсь надто тонкий, уже добряче вистояний. Отже, це сухий цвіт. І бджоли апріорі не можуть гудіти, бо зараз осінь. Звідки вона знає, що осінь? Звідкись…

Ще одне зусилля над неслухняними повіками. Краєчком ока вдається розгледіти смугастий тканий ходник[2] на підлозі, а в кутку гнуті ніжки столика і двох стільців – мабуть, і те й друге від одного меблевого гарнітура. Поруч – півколо блідого світла: вочевидь, на столику стоїть лампа-нічник. Зрозуміло: це ліжко з твердим матрацом, застелене старим коцом, розміщене у кімнаті. А кімната? Де ця тьмяна кімната? І як вона у цій кімнаті опинилася?

Страшенно хочеться пити. Голова гаряча, вуста зашерхли й покрилися твердою болісною шкіркою. Чого ж це так спекотно? Адже зараз осінь.

«Осінні айстри горілиць зайшлися болем…» Це айстри горілиць, а вона – долілиць, обличчям у старий коц.

Якби вдалося підняти голову, можна було б побачити трохи більше, принаймні знала б розміри цих апартаментів, у яких невідь-як опинилася. Але голова гаряча і важка, як ціла земна куля – з горами і долинами, морями й океанами. Важка і неслухняна. Точніше, це не хоче слухатися шия й не дає повернутися голові. А якщо все-таки змусити її? Ні, болить, біль віддає у плече.

Тишу сколихнуло чиєсь важкувате дихання. Хто тут? Заплющила очі й завмерла. Хтось підійшов до ліжка, закотив на ній сорочку і футболку, легенько торкнувся хребта і ретельно, міліметр за міліметром, почав промацувати тіло – від шиї до лівого плеча, від плеча до попереку, а тоді вбік і знову вгору, до ребер. Доторки дуже делікатні й обережні, ніби якийсь дивний звір ніжними-ніжними подушечками лап зі схованими всередині пазурами торкається і намагається промацати – що там у неї під шкірою? Щоразу по кілька натисків – спочатку миттєві і ледь чутні, ніби погладжування, а тоді впевненіші, сильніші. Здалося, ніби якісь особливі промені просвічують її палаюче в гарячці тіло й огортають його заспокійливою прохолодою. Зачаїлася, не озивалася, не подавала й знаку, що вже прокинулася, – не знала, хто біля неї, чого цій людині (чи справді звірові?) треба. Але, як не дивно, їй хотілося якомога більше і більше тих прохолодних доторків.

Та ось диво-промені метнулися над нею і перемістилися на праву половину спини. М’яка подушечка торкнулася плеча, зупинилася над ним, і враз – наче всі пазури водночас випустила, пронизала ними беззахисну плоть. Вона голосно зойкнула й аж засичала. Тіпнулася всім тілом, спробувала повернутися на бік, але не змогла – біль, наче куля, пройшов від плеча до хребта, тоді до шиї, в передпліччя, розвернувся назад, по тій же траєкторії опустився до ніг і застряг у коліні. Перед очима попливли жовті кола. Знову спасенна гаряча темрява і забуття.

Та все ж за мить, всього-на-всього за якихось півсекунди, впродовж яких голова робила чверть повороту ліворуч, перед нею промайнуло обличчя. Суворий лик аскета: продовгуватий, ніби з мармуру витесаний, з різко окресленими рисами, прямим носом, трохи випнутим вперед підборіддям, з глибокими зморшками біля вуст, з довгим волоссям, що сивою гривою спадає з голови і торкається пліч. Видовжені, темні із синюватою поволокою, як сливки-тернівки, очі, кресонули по ній і хутко сховалися під повіками. Ще півсекунди вистачило, щоб подумати: це Бог!

Авжеж, це Бог. Отже, вона, раба Божа, уже на тому світі. Тепер доведеться прозвітувати про своє коротке життя на землі та про гріхи, яких встигла наробити. Ні, про гріхи, здається, не звітують. Потрібне якесь інше слово. Інше… Намагалася пригадати, яке саме, але ніяк не могла.

«Не суди того, хто згрішив. Бійся того, хто не кається».

Ось воно, потрібне слово – каятися. За гріхи треба каятися! Але хто це сказав? Бог? Скосила праве око, щоб глянути на його вуста. Але він уже відвернувся. Он від ліжка повільно віддаляються черевики – чорні, добряче розношені, зі стертими обцасами[3], підошви вимазані жовто-рудим суглинком. Хіба ж Бог може ходити в таких старих розтоптаних шкарбанах? Здається, він вийшов у двері, бо раптом війнуло холодною сирістю і… квашеною капустою. То де ж вона опинилася? І хто ж тоді сказав: «Не суди того, хто згрішив. Бійся того, хто не кається»?

– Добре, що слова запам’ятала. А хто сказав… Хіба це має значення? Ти ж мене давно