Слово після страти - Вадим Григорович Бойко

На одній із нарад Кузьменко познайомився з австрійським комуністом Ернестом Бургером. Це знайомство переросло потім у міцну дружбу.

Серед підпільників Ернест Бургер був найавторитетнішим товаришем, одним із перших організаторів Освенцімського підпілля. Важко переоцінити його заслуги перед рухом Опору.

У двадцяті роки Ернест Бургер учився в Москві на курсах Профінтерну, особисто чув і бачив Володимира Ілліча, вивчав його праці. Повернувшись в Австрію, Ернест Бургер проводив велику роботу у профспілках, викриваючи реформістську ідеологію і розкольницьку політику правих соціал-демократів.

Після аншлюсу почалася інтенсивна фашизація Австрії.

Бургеру довелося піти в підпілля. Гестапівці з ніг збилися, шукаючи «червоного агента Москви». Тільки через два роки їм удалося схопити Бургера й відправити в Освенцім. На його супровідній картці було написано: «Повернення небажане».

Але і в таборі знищення мужній комуніст-тельманівець Ернест Бургер не припинив боротьби. Він заклав підвалини Освенцімського підпілля. Організаторський талант, величезний досвід і знання, мужність і нестримна воля — усе було віддане антифашистській боротьбі. Знання російської мови дуже допомагало Ернесту в його роботі. Він глибоко шанував радянських людей, з багатьма з них дружив.

Фашисти боялися Ернеста Бургера і всіх тельманівців, яких не зломила страхітлива каторга. Одного разу в розмові з Кузьменком Ернест Бургер сказав: «Фашистські негідники, як тільки відчують наближення краху, постараються знищити всіх лідерів німецьких і австрійських комуністів, у тому числі й мене. Та це не означає, що їм удасться зламати мене. Я боротимуся до останнього подиху».

Мужній син австрійського народу до кінця виконав свій обов'язок. Ернеста Бургера розстріляли у серпні 1944 року у дворі крематорію. Тоді ж фашисти вбили у дворі крематорію в Бухенвальді й Ернста Тельмана. Водночас гітлерівці розправилися і з багатьма іншими німецькими та австрійськими комуністами в різних концтаборах фашистського рейху. Це був заздалегідь запланований злочин гітлерівської кліки.

Організаційна структура, форми й методи роботи підпільної організації мінялися залежно від зміни обставин і конкретних умов. Крім національних секцій і розгалужень на підпільні групи по блоках і арбайтскомандах, які в свою чергу розгалужувалися і дробилися на групки і осередки, існували ще й так звані бойові пости в складі одного — щонайбільше двох чоловік. Бойовий пост одержував конкретне завдання, про яке, крім нього, більше ніхто не знав. Це могло бути стеження за якимось есесівцем чи катом із числа зелених з метою одержання даних, які цікавлять центр, або з метою «підвезти візка» негідникові, як це зробили на шкірзаводі з Вальтером, або з метою роздобути медикаменти, влаштувати диверсію в такому місці і таким способом, щоб на в'язнів не впала підозра. Бойові пости були постійні і блукаючі, тобто такі, які перекидалися з місця на місце з метою збору потрібних даних. Довгий час блукаючим бойовим постом був, наприклад, Іван Йосипович Смик (Освенцімський номер 78703). Його посилали майже в усі арбайтскоманди, він побував скрізь, навіть в есесівських казармах під виглядом сантехніка, побував у всіх котеджах і квартирах есесівського начальства, відвідав і квартиру самого Рудольфа Гесса. І хоч за ним по п'ятах ходили автоматники, Іван Йосипович роздобув і передав центру багато цінних відомостей.

Велику допомогу підпільникам подавали П. І. Мишин, Л. І. Гофман, В. М. Вєнков, Микола Мнколаєнко, Олександр Нечитайло, Микола Васильєв, Іван Кравчук, Володимир Козлов, Петро Шевченко, Петро Гайко, Дмитро Іскра, Іван Терещенко, Петро Мальований, Михайло Дудник та багато інших.

Мабуть, чи не найбільша заслуга підпільників — у врятуванні життя сотень і тисяч активних антифашистів, крупних організаторів і керівників руху Опору. Практично це робилося так: підпільники-писарі уважно вивчали супровідні документи в'язнів, яких привозили в Освенцім із тюрем і таборів. У цих документах з німецькою педантичністю перераховувалися всі «злочини» в'язня перед рейхом. Таким чином, супровідні документи були своєрідною «візитною карткою» в'язня; з неї підпільники дізнавалися, які він має заслуги перед рухом Опору і на що він здатний. Якщо була така можливість, центр давав команду врятувати життя в'язня. Розпорядження центру практично виконували підпільники центральних майстерень. Новоприбулому антифашистові подавали медичну допомогу, його нелегально забезпечували харчами, влаштовували на роботу, яка гарантувала життя.

Таким чином, центральна канцелярія була керівним органом, центральні майстерні — виконавчим. Певна річ, можливості підпільників були обмежені, вони не могли врятувати сотні тисяч і мільйони людей, тим більше, що цілі ешелони без будь-якої реєстрації есесівці відправляли в газові камери.

Врятували підпільники й мене, хоч я й не мав якихось особливих заслуг перед рухом Опору: я не воював, не висаджував у повітря мостів і ешелонів, не керував підпільними організаціями. Річ у тому, що разом зі мною з Мисловіц прибуло кілька поляків, які раніше сиділи у краківській тюрмі. Вони принесли в Освенцім легенду про те, нібито я вчинив якийсь незвичайний подвиг, витримав тортури в гестапівській катівні, був засуджений до розстрілу і тільки чудом залишився живий. В Освенцімі слава про мене обростала фантастичними небилицями. Мені приписували подаиги, про які я не мав уяви. Моє ім'я стало легендарним. Ця слава, починаючи з краківської тюрми, ішла за мною по всіх таборах, а іноді й обганяла мене. Так було, наприклад, у Маутхаузені і в Лінці-ІІІ. Вона просто гнітила мене, і я намагався спростовувати вигадки про себе. Підпільники, проте, заборонили мені розвінчувати цю славу. «В'язням потрібний живий символ мужності і героїзму, потрібна віра в те, що можна перемогти смерть, пережити табори, — казали вони. — А ти ж сім разів тікав, витримав страшні тортури, тебе розстрілювали… У сімнадцять років це не так уже й мало».

Очевидно, все, що мене спіткало, справило на керівників Освенцімського'підпілля велике враження, бо вони одразу ж доручили Логачову і Максфельду подати мені потрібну допомогу. Потім про мене розповів їм ще й дядя Ваня, з яким я мав розмову в перший день роботи в штрафній команді. Сталося так, що перші два дні вони ніяк не могли зв'язатися зі мною. То моє щастя, що я витримав ті страхітливі дні роботи в штрафній команді, інакше уже нікому було б подавати допомогу. Правду кажучи, я й досі дивуюся, як я тоді вижив, як не збожеволів, не кинувся на колючу огорожу, не потрапив