Павло Скоропадський — останній гетьман України - Віктор Васильович Савченко

Блокада Києва повсталими частинами Директорії (листопад — грудень 1918)

Вже коли Скоропадський опинився за межами України, 21 грудня 1918 року Директорією була створена «Верховна слідча комісія для розслідування карної діяльності бувшого гетьмана Скоропадського». Керував комісією С. Шелухін, але результати розслідування оприлюднено не було, хоча комісія працювала до жовтня 1919 року.

Директорія прибула до Києва тільки 19 грудня. У цей день було організовано святкові маніфестації, молебень, відбувся грандіозний парад військ на Софійській площі. Юрби народу і війська привітали всіх членів Директорії. Українське духівництво, вийшовши з воріт Софійського собору, проспівало «многіє літа» Директорії…

Перший тиждень перебування Директорії в Києві пройшов у суцільній ейфорії; у парадах, банкетах, зборах, святкових мітингах. Прем’єром нового уряду Директорії став соціал-демократ і масон Володимир Чеховський, революціонер, що входив разом з більшовиками до Київського повстанського штабу. В той же час Чеховський був пацифістом, який мріяв з’єднати християнство, масонство і марксизм… У кабінеті Чеховського знайшов собі місце в. о. міністра юстиції Сергій Шелухін (колишній гетьманський урядовець).

Євген Чикаленко згодом напише, що Скоропадський «відвернув народ від українства»: «За весь час революції ніхто Україні не зробив стільки шкоди, як Скоропадський та Гренер; вони опаскуджували українство серед народу, бо ніколи над народом ніхто так не знущався, як українська влада за Скоропадського, яка руками російських добровольців катувала селян за те, що вони виконували закони Ц. Ради»….

Через рік після «київської катастрофи», перебуваючи у Швейцарії, Скоропадський напише Могилянському: «Життя моє особисте було суцільним пеклом у період гетьманства…»

17 грудня 1918 року німецький військовий лікар Тепер вивіз Скоропадського з Києва під виглядом пораненого німецького солдата у санітарному німецькому потязі. 31 грудня Павло Петрович дістався Берліна, де поселився у будинку Тепера. У приїзді до Німеччини та у подальшій «натуралізації» Скоропадському допоміг генерал Гренер. У Берліні колишній гетьман України мешкав під фальшивим паспортом пересічного столяра-ельзасця Фрідріха Бляхау — католика, колишнього солдата королівського полку.

4 січня 1919-го Скоропадський в очікуванні приїзду вагітної дружини знайшов квартиру в Берліні. У другій половині грудня 1919-го дружина Павла Петровича переховувалась у Києві, але у середині січня 1919-го німецьким потягом через Східну Пруссію Олександра Скоропадська дісталася Берліна. Улітку 1919 року вже там вона народила свою третю доньку Олену. Четверо старших дітей Скоропадських з нянькою та відданим слугою опинилися за кордоном іще наприкінці 1918 року. На початку 1919-го Павло Петрович довідався, що їхній шлях проліг через Румунію, Туреччину та Італію до Швейцарії.

Вважається, що першу половину 1919 року Скоропадський сидів удома та писав свої спомини. Але аналіз споминів вказує, що і 1920 року Павло Петрович звертався до подій свого гетьманства. Але хіба міг спокійно жити у революційному Берліні 1919 року український пасіонарій, який іще мріяв повернутись у велику політику?

Скоропадський уважно слідкував за подіями в Україні. Він уже знав, що у січні 1919-го радянські війська вторглися в Українську республіку і «сценарій» січня 1918-го повністю повторився. Вже на початку лютого 1919-го Директорія втікала з Києва, а Червона армія захопила Східну та Центральну Україну. У середині лютого 1918-го голова Директорії Винниченко добровільно зрікся посади й «пірнув» за кордон, прихопивши частину державних грошей. Диктатором УНР став Симон Петлюра, що зміг відновити українську армію й оборонити Поділля та Волинь від більшовиків. Разом з тим на Півдні України перебували армійські частини Франції, а французьке керівництво вело дуже «втаємничену» політику стосовно України. Французи то домовлялися з Петлюрою, то вирішували «товаришувати» з Денікіним, то робили головну ставку на новий «одеський уряд» генерала Шварца…

Бентежили Павла Петровича і революційні події у Німеччині… З 5 по 12 січня 1919-го у Берліні почалася друга революція (перша тривала у листопаді 1918 р.) і вирішувалася доля Німеччини. Країна була на межі «лівої» радянської диктатури, 10–12 січня бої розгорнулися на вулицях міста. Із січня по травень 1919 року в Німеччині точилася справжня громадянська війна… Що робив у ті перші дні у Берліні Скоропадський, ми можемо тільки гадати… але зрозуміло, що його симпатії були на боці «правих».

У середині 1919 року Павло Петрович «впливає» у Гельсінкі, де він мав зустріч з диктатором Фінляндії Маннергеймом та Гессеном. Він приїхав до Фінляндії по гроші і владу і доводив Маннергейму та «правим колам», що в Україні ще можливо «повторити гетьманщину». Але поїздка до Фінляндії нічого не принесла Павлу Петровичу. Його вже не сприймали серйозно і вважали відіграною картою. Можливо, Скоропадський мав якесь відношення до змови полковника Болбочана в армії Петлюри у червні 1919 року, маючи вплив на події в Україні через Сергія Шемета.

А в Україні тим часом фіаско зазнала інтервенція країн Антанти. У квітні—травні 1919-го частини Антанти під тиском селянських повстанських загонів та Червоної армії евакуювалися з Півдня України та Криму. Влітку польські та румунські війська ліквідували Західноукраїнську Народну Республіку, анексувавши Східну Галичину та Буковину. Але на диво армія Петлюри трималася й у липні 1919-го розпочала наступ на Київ та Одесу. На початку вересня армія Петлюри, захопивши Київ, зіткнулася з Добровольчою армією Денікіна. І хоча більшовики були вигнані з України, Лівобережжя, Південь та Подніпров’я України були загарбані армією Денікіна, з якою українське військо почало виснажливу війну.

У жовтні 1919-го Павло Скоропадський вже у Берліні створює і очолює Об’єднавчий союз «Україна» (до «України» увійшли: Бутенко, Полтавець-Остряниця, деякі галицькі політики). Цей «Союз» виступив проти «диктатури Петлюри» і намагався перетягнути командирів військових частин армії УНР на свій бік. Скоропадський поновив свою боротьбу проти «зрадника» Петлюри, використовуючи свого друга Моркотуна і систему всесвітньої масонерії.

У листопаді 1918-го Симон Петлюра очолив ту частину українських масонів, що виступала проти гетьмана і боролася за незалежність України, за створення «масонської республіки». У число масонів «петлюрівського напрямку» увійшли: А. Лівицький, В. Прокопович, А. Ніковський, О. Шульгін, М. Шумицький; можливо, Ісаак Мазепа