Слово після страти - Вадим Григорович Бойко

Керівником підпільної групи в зондеркоманді був литовський єврей капо Камінський. Він довгий час працював у крематорії № І. Поставивши своїм завданням вижити будь-якою ціною, Камінський вірою і правдою служив есесівцям, виконував найганебнішу роботу в зондеркоманді, яка обслуговувала крематорії і майже поспіль складалася з польських євреїв. Змушений робити страхітливі злочини, Камінський проте не переставав думати про алібі, що й привело його в ряди руху Опору. Тупоголові есесівці, не без підстав вважаючи Камінського співучасником масових кривавих злочинів, цілком довіряли йому. Та і як було не довіряти, коли через його руки пройшли десятки ешелонів з євреями, яких спершу пограбували, а потім спалили в крематоріях. Камінський був «професором крематорійннх справ». Саме це чомусь і замовчали автори загалом правдивої і цінної книги «Фабрика смерті» Ота Краус та Еріх Кулка, колишні політв'язні Освенціму. Очевидно, вони керувалися при цьому тим, що, оскільки Камінський врешті-решт прийшов у ряди руху Опору і загинув, уже будучи активним учасником підпілля, він змив із себе ганебне тавро ката.

Я дивлюся на ці речі інакше. Ні виправдання, ні тим більше прощення Камінському бути не може. Його руки по лікті в крові тисяч і тисяч невинних жертв, його власне життя — ніщо в порівнянні з життям сотень тисяч загиблих. Не може бути виправданням людині, на совісті якої такі страшні злочини, хоч би в ім'я яких високих ідей вона робила їх. Ріки пролитої крові, море виплаканих сліз не можна прощати ні великим, ні малим катам…

Поза всяким сумнівом, рішення Камінського пристати до руху Опору було продиктоване шкурними міркуваннями. Радянська Армія навально просувалася на захід. У таборі молилися на неї, вважаючи, що за місяць-два вона визволить Освенцім. А відтак наближався час розплати і для Камінського. От він і вирішив подбати про алібі. Та немає жодного сумніву в тому, що, якби Камінському вдалося пережити Освенцім, його все одно визнали б військовим злочинцем і посадили б на лаву підсудних разом із своїми хазяями есесівцями. Цього зажадав би кожен в'язень Освенціму, про це волав би попіл задушених у газових камерах і спалених у крематоріях.

Необмежене довір'я есесівців до Камінського дозволило йому відвідувати інші табори і допомогло встановити зв'язок із членами таємної підпільної організації. Треба сказати, що в тих умовах організація не мала права нехтувати допомогою будь-кого, а тим більше допомогою зондеркомандівців, які могли зробити багато. За дорученням керівного центру Камінський сховав на території крематорію № І кілька десятків ручних гранат, що їх роздобули радянські військовополонені і жінки, котрі працювали на складі боєприпасів та на круппівському військовому заводі «Уніон».

Одного вечора в кінці серпня 1944 року начальник усіх крематоріїв Молл вишикував зондеркомандівців і оголосив їм, що капо Камінський як головний організатор, таємної підпільної групи руху Опору розстріляний і що есесівцям, мовляв, усе відомо. Молл погрожував розстрілом кожному, хто наважиться стати на шлях Камінського.

Насправді ж адміністрація Освенціму нічого не знала про організацію, бо схоплений був тільки Камінський. Його виказав один польський єврей, який працював у зондеркоманді. Підпільникам стало відомо: есесівці здогадуються, що зондеркоманда щось замишляє. Найбільше есесівці боялися старих в'язнів, які надто багато знали і готові були на все. Обурені «невдячністю» Камінського, гітлерівці вночі вдерлися до барака крематорію № 1, схопили капо і били його доти, доки все тіло не стало чорним, а потім відправили в крематорій № IV, де розстріляли над величезною ямою, призначеною для спалювання трупів[60].

На місце Камінського прислали нового кало, німця, професійного бандита, привезеного з люблінського табору смерті Майданеку. В зондеркоманді тоді налічувалося близько тисячі чоловік.

Радянська Армія наближалася до Кракова, Гіммлер і Ейхман поспішали «переробити сировину», що нестримним потоком і далі надходила в Освенцім. Тільки з Угорщини ешелони привезли 450 тисяч євреїв. Словом, у катів роботи вистачало. Тисяча зондеркомандівців не встигали «переробляти сировину», і катівську команду довелося поповнювати. Кінець кінцем, вона стала надто велика і небезпечна для самих есесівців. Адже мова йшла про велику групу в'язнів, які були свідками й учасниками вбивства мільйонів людей. Зондеркомандівцям втрачати було нічого, тим більше, що есесівці не раз відверто заявляли: для них, зондеркомандівців, мовляв, одна дорога на волю — через газову камеру. А що буде саме так, сумніватися не доводилось, про те свідчила і практика попередніх років: досі склад зондеркоманди обновлювався кілька разів. Старих зондеркомандівців знищували, а нових набирали. Та оскільки в 1943 і 1944 роках Освенцімська фабрика смерті ледве встигала перемелювати нові й нові ешелони невільників, міняти склад зондеркоманди було недоцільно, бо це позначилося б на «продуктивності праці»: новаків треба вчити, а тут дорога кожна година. Не слід забувати й того, що праця в зондеркоманді була дуже важка у всіх відношеннях і не така проста, як декому може здатися. Вона вимагала, крім фізичної сили і певних навиків, ще й суто фізіологічної пристосованості. Саме тому за останні два роки склад зондеркоманди не змінювався, вона тільки поповнювалась.

Крім того, з метою збереження таємниці, в'язнів, що вже працювали в зондеркоманді, не можна було використовувати на інших роботах. З другого боку, те, що в'язні довго засиджувалися в зондеркоманді, не могло не викликати тривоги в есесівців. Люди вивчали одне одного, згуртовувалися і через це ставали небезпечними.

Влітку 1944 року несподівано надійшов наказ ліквідувати дезинфекційну станцію в Освенцімі-І. Вікна її замурували, а для чого — ніхто не знав. Тим часом із зондеркоманди Біркенау відібрали триста в'язнів, привезли в згадане приміщення дезинфекційної станції й отруїли газом, після чого трупи одвезли назад у Біркенау. Всю операцію вже обслуговували не зондеркомандівці, а есесівці. В такий спосіб вони трохи ослабили зондеркоманду, якої почали побоюватися.

Невдовзі начальника всіх крематоріїв, есесівця Молла, перевели в табір Блехгамер, а потім у Равенсбрюк. На його місце призначили Буша. Попервах той ніяк не міг звикнути до своєї катівської служби: докори сумління він заливав горілкою і безпробудно пиячив. Щоправда, згодом Буш