Іван Виговський - Юрій Андрійович Міцик

результату, гетьман не хотів поривати з Кримським ханством, Маховський намагався покинути ставку Хмельницького, і тільки Виговському вдалося затримати його. Потім Виговський радився наодинці з гетьманом, і дійшло до сварки: «розгніваний Виговський виходив, але знову повернувся, впроханий Хмелем, і врешті добився від Хмеля прийняття цієї умови щодо ліквідації (союзу) з татарами, і так пан Маховський запрошений знову до намету до Хмеля і той запевнив, що після козацького випису виконає цю умову». За іншим джерелом після тригодинної дискусії «врешті вірний Ахат Хмельницького, прив’язаний до нього, як син до батька, Виговський довів йому необхідність прийняття умов, поданих поляками щодо розгрому татар». Але з’явитися до польського табору для підписання мирного договору обидва відмовилися під приводом того, що чернь і полковники цього не допустять. Оскільки Маховський не хотів на це погодитися, то Виговський упросив його провести з’їзд дипломатів у Білій Церкві. 15 вересня прибула до Білої Церкви делегація Речі Посполитої (А. Кисіль, смоленський воєвода Юрій Глебович, литовський стольник Вінцентій Гонсевський і брацлавський підсудок Миколай Коссаковський) у супроводі 600 драгун. Увечері Хмельницький прислав листа до польського табору, у котрому зокрема обіцяв провести з комісарами переговори зі своїми полковниками і Виговським. Врешті справа дійшла до порозуміння на умовах значно тяжчих від Зборівських. Звістка про це викликала гостре невдоволення рядового козацтва і навіть збройний конфлікт. 19 вересня до білоцерківського замку прибули для остаточного замирення дипломати Речі Посполитої Ю. Глебович та В. Гонсевський. За їхніми словами, записаними потім королівським секретарем А. М’ясківським, побачивши послів, які так невчасно прибули, Виговський аж за голову схопився і сказав: «Чи ви ошаліли панове, що у вогонь до хлопства приїхали, і ми, вас боронячи, погинемо!» Тим не менш, він разом з Хмельницьким гідно прийняв послів, поклявшись, що оборонить їх («хіба що по трупах наших чернь до вас прийде», бо й татарам дуже хотілося взяти панів литовських, і один татарин, вистріливши з луку, мало не забив однією стрілою Киселя, а другою – Гонсевського). І дійсно, коли частина рядових козаків увірвалася до білоцерківського замку, прагнучи вбити послів, останніх рішуче обороняли Хмелецький, Виговський і деякі інші полковники. За свідченнями того ж М’ясківського, посли Речі Посполитої визнали: «якби не він сам (Хмельницький), не Виговський, Хмелецький, Гладкий, Богун, Громика, полковники, то були б погинули. Хмельницький і Виговський та вся старшина щиро прагнули миру». Однак виступ рядового козацтва справив неабияке враження на короля і уряд Речі Посполитої, і умови миру були пом’якшені: наприклад, чисельність реєстру Війська Запорізького підіймалася до 20 тисяч проти умовлених спочатку 10 тисяч.

28 вересня 1651 р. було підписано мирний договір під Білою Церквою, який, однак, укладався в гірших для України умовах, ніж під час Зборівської кампанії. Він був вимушеним, оскільки диктувався наслідками поразок під Берестечком і Ріпками та окупації Києва Радзивилом. Визначну роль у мирних переговорах, як засвідчують джерела, відіграв Виговський. Тому не випадково, що Білоцерківський договір він підписав першим після Хмельницького. Саме Виговський уже після укладення Білоцерківського миру побував 29 вересня у польському таборі, коли поляки вже починали відступати на захід. Він це зробив за дорученням Хмельницького і попросив пробачення за виступ «черні» та пограбування нею послів Речі Посполитої, а задля компенсації подарував кам’янецькому старості Петру Потоцькому арабського коня.

Наступний 1652 р. приніс Україні реванш за поразку під Берестечком – перемогу під Батогом (2.06.1651 р.). У цій битві поруч з Хмельницьким був Виговський, який, до речі, направив листа до царя з повідомленням про значну перемогу. До того ж після перемоги стало реальним завершення справи з династичним шлюбом гетьманича і встановлення українсько-молдавського союзу. Тимоша Хмельницького супроводжував трьохтисячний загін «сватів», на чолі яких стояли Виговський, Тиміш Носач і Павло Тетеря. Форсувавши Прут, загін заночував у Бельцях, а 29 серпня 1652 р. в’їхав до Яс. Як зазначив сучасник, «полковники були на добрих конях, всі в польських шатах». Саме Виговському довелося винести основний тягар переговорів і пом’якшити напруженість, яка виникла на початку переговорів. 6 вересня 1652 р. Тиміш Хмельницький і Роксанда Лупу вирушили у зворотний шлях. У цей же день Виговський відправив свого листа з повідомленням про шлюб головнокомандуючому трансильванськими військами Я. Кемені, в дусі запланованого Хмельницьким потужного союзу України з придунайськими князівствами. Того ж року він здійснює ряд енергійних заходів з підготовки союзу з Росією. Ще на початку 1652 р. гетьман і генеральний писар у глибокій таємниці відправили до Москви наказного полтавського полковника Івана Іскру. У 1653 р. Виговський проводить активне листування з царським урядом, московським патріархом Никоном, приймає посольства Родіона Стрешньова та Михайла Бредихіна, Артемона Матвеєва, Івана Фоміна та Василя Бутурліна. Встановлення союзу з Московською державою було надзвичайно складною справою, що викликала не лише зовнішньополітичні, а й внутрішні комплікації, що й передбачалося гетьманом та генеральним писарем. Не випадково у Миргороді, що стояв значно далі від кордонів з Польщею, ніж Чигирин, почали зводити два будинки для Хмельницького і Виговського, причому будинок для останнього зводився на передмісті. Саме тут після Переяславської ради у 1654 р. жили дружина і невістка Хмельницького (Ганна Золотаренко та Роксанда Лупу), а також дружина Виговського (Олена Стеткевич) із своїми сім’ями.

Одночасно з посиленням дипломатичних зв’язків з Москвою Хмельницький здійснив чергову спробу розгромити Річ Посполиту з допомогою кримського хана. Наприкінці 1653 р. внаслідок рішучих дій української та кримської армій королівське військо на чолі з самим Яном Казимиром було оточене під Жванцем. Відрізані від своїх баз карателі все гостріше відчували брак провіанту та фуражу, боєприпасів. У їхньому війську розпочалася пошесть. Але від неминучого розгрому королівську армію врятувала чергова (вже третя) зрада Іслам-Гірея ІІІ, який порушив свої союзницькі зобов’язання і розпочав сепаратні переговори з польськими дипломатами під Кам’янцем-Подільським. Українська дипломатія спробувала запобігти цьому. Під Кам’янець-Подільський вирушив Виговський на чолі шеститисячного козацького загону. Поруч з генеральним писарем знаходилися генеральний суддя Самійло Зарудний, полковник Іван Богун (вінницький), Григорій Гуляницький (корсунський), Григорій Лісницький (миргородський). Деякі інші джерела подають у складі посольства і полтавського полковника Мартина Пушкаря, а також кропив’янського полковника Филона Джеджелія. Тривалий час кримська сторона ухилялася від переговорів за участю українських дипломатів, але нарешті останні свого добилися. Тристоронні переговори (Виговський – Сефер Кази-ага – коронний канцлер Корицинський) мали наслідком відновлення представниками Речі Посполитої Зборівського миру, але надії повстанців на розгром королівської армії і визволення з-під гніту Речі Посполитої всіх українських земель були