Іван Виговський - Юрій Андрійович Міцик
Чигирин став одним з найактивніших центрів європейської політики, куди безперервно прибували посольства з різних країн (Московська держава, Річ Посполита, Швеція, Австрійська імперія, Османська імперія, Кримське ханство, Молдавія, Валахія, Трансільванія, Бранденбург та ін.), звідки вирушали нові й нові українські посольства. Чи не зрозуміло, яку роль відіграв тут Іван Виговський? Більше того, в останній рік життя Хмельницького, коли той був тяжко хворий, саме Виговський перебрав на себе майже всі нитки державного управління. Про це виразно свідчить, наприклад, посол шведського короля Карла Х Густава Г. Лільєнкрона, котрий вів переговори з Виговським 12.06.1657 р.
У своїй дипломатичній діяльності Виговський спирався на ціле гроно таких видатних українських дипломатів, як Силуян Мужиловський, Іван Груша, Іван Ковалевський, Данило Оліверберг та ін. З початком 1657 р. на службу Україні перейшов, покинувши короля Речі Посполитої, видатний політичний діяч Юрій Немирич, що став правою рукою Виговського. В результаті такої активної дипломатичної діяльності була створена анти-польська коаліція України з Трансільванією, Швецією та Бранденбургом, причому було досягнуто згоди партнерів по коаліції на входження до України всіх західноукраїнських земель навіть по Віслу, а також Південної Білорусі. В той час як царський уряд оголосив війну Швеції (25—27 жовтня 1656 р.), гетьман направив проти Речі Посполитої корпус під командуванням Антона Ждановича, якому помагали полковники Іван Креховецький, Ференц Сербин (Рац) і, очевидно, Іван Богун та Іван Іскра.
Українські козаки брали участь у взятті Варшави, Кракова, Замостя, Ланьцута, Бреста та інших міст, причому білоруська шляхта Турово-Пінщини (православна й католицька) погодилася прилучитися «на вічні часи» до України. Український посол Герман Гапоненко виряджається до Яна Казимира, щоб вести переговори про встановлення кордону часів Київської Русі (по «володіння князів руських»). Саме з цього моменту царський уряд втрачає довіру до Виговського. До того ж з’явилися доноси та «сигнали» з України до Москви, спрямовані проти гетьмана та генерального писаря. Одним з таких «доброхотів» був, наприклад, вчитель латинської мови Юрія Хмельницького, чернець Києво-Печерської лаври Іларіон Добродіяшко, який сказав царському послу О. Мискову у листопаді 1656 р., що Хмельницький і Виговський через Віленське перемир’я замислили «неправду» проти царя («от государевой милости отступились гетман да писарь») і нібито хочуть здійснити похід проти Росії разом із військами Швеції, Трансильванії, Молдавії та Кримського ханства. Суперечності між російським та українським урядами посилилися, що виявилося під час переговорів Хмельницького і Виговського з російськими послами Ф. Бутурліним та В. Михайловим, в яких вперше взяв участь і гетьманич Юрій Хмельницький. Гетьман відмовився припинити на вимогу послів зносини з шведським королем Карлом Х Густавом, поселити додаткові залоги царських стрільців у Києві. До того ж в цей час загострилися відносини між російськими та українськими військами в Білорусі. Однак поки був живий Богдан Хмельницький, йому якось вдавалося зберегти в силі договір 1654 р. саме як рівноправний. Але гетьману судився не дуже довгий вік. Тяжко хворий, він отримав смертельного удару, почувши звістку про самовільний відхід з Польщі корпусу Ждановича та про поразку трансільванських військ під Меджибожем. 6 серпня (27 липня) 1657 р. Богдан Хмельницький, національний герой України скінчив «у Чигирині, так і не докрутивши військової машини війни з поляками, – як написав Самійло Величко, – своє великотрудне і великопечальне життя». Смерть гетьмана, якого навіть вороги порівнювали з Одоакром, Спартаком і Скандербегом, була надзвичайно тяжкою втратою для українського народу. Вона неухильно тягла за собою дестабілізацію, посилення боротьби різних політичних угрупувань, чим не без успіху намагалися скористатися інші держави. Гостро постала проблема спадкоємця великого Богдана… Ще за життя сина Тиміша Хмельницький прагнув зробити владу гетьмана спадковою і не змінив свого наміру і після загибелі старшого сина. У передачі булави молодшому сину Юрію він вбачав і стабілізаційний фактор, який певною мірою убезпечив би Україну від кривавих міжусобиць. В останній рік життя Богдана його син носив булаву, готував під наглядом Івана Богуна війська на Ташлику для походу і все частіше іноземні дипломати називають його гетьманом без прикметника «наказний». Але «до булави треба голови», і неповнолітній, малодосвічений і слабовільний Юрій Хмельницький зовсім не підходив на роль гетьмана. Власне, він і сам в одному з листів зазначав: «Я молодший літами і слабший розумом, ніж пан Виговський». Якраз саме Виговський з волі Богдана Хмельницького фактично керував Українською державою в останній рік життя гетьмана, і невипадково це підкреслювали сучасники, навіть перебільшуючи роль генерального писаря: «Цей (Іван Виговський – Ю.М.) за життя Хмельницького керував ним як неосвіченою людиною і простаком і відраджував від підтримування приязних стосунків з Польщею»; «як юрист він навчився поводитися як треба у мові і вчинках, ставши військовим писарем, протягом 10 років помірковував криві, п’яні та шалені наміри Хмельницького і вивів козаків з лабіринту всіляких небезпек…, славився у козаків як щирий і не гордий чоловік», а козаки хотіли його мати гетьманом як «ветерана, досвідченого в раді і на війні».
Старий Богдан хотів мати його як опікуна чи регента при своєму малолітньому синові. Гетьман не міг не бачити негативних наслідків спроб узаконити спадковість гетьманської влади, не міг не бачити суперечностей між гетьманом де-юре і гетьманом де-факто, але все ж залишився при своєму намірі. Тим самим і Хмельницький несе свою долю відповідальності за кризу влади, за небезпечний зародок конфлікту, що з’явився у верховному ешелоні влади власне ще за його життя.
Українська народна дума про смерть Хмельницького називає в одному
