Спогади командарма (1917-1920), Михайло Володимирович Омелянович-Павленко

Полковника Трутенка було відряджено до одної з дивізій, а далі йому було доручене дуже небезпечне діло і його він виконав із повним успіхом.

З часом почали повертатися старшини й козаки з добровольчого полону. Цей полон був для них не так важкий, як образливий, бо недостачі в ганьбі й образі збоку добровольців не було. Втікачі підтвердили також чутку про близьку руйнацію Деникінської армії; це був ще колос по масі, але вже нездатний до серйозної боротьби.

28 грудня під м. Жашковим Київська дивізія зустрілася на своєму денному марші з добровольцями, що мали в самому містечку відпочинок. Наскок кінноти Київців був несподіваний; залогу взято в полон та роззброєно. В селах, що межують із Жашковим (Ставище), Чорний кінний Запорозький полк теж мав декілька дрібних сутичок, при чому захопив обози.

Цікаво відмітити захоплення села Ставища. На Ставище було вислано розїзд у силі одної сотні полку Чорнозапорожців під безпосереднім командуванням полковника Дяченка. По дорозі виявилося, що Ставище тримав ворог у силі півтори сотні кінних і триста піших. Залишивши сотню в лісі полковник Дяченко сам із 2 ординарцями відважився переправитися до села для перевірки відомостей. Відомості підтвердилися. Залишившись у селі з одним ординарцем, другого післав до сотні з наказом підїхати до села Яреми в зазначене місце. Перерізавши шлях Ставище — Біла Церква, з рештою кінноти влетів до центру села з заходу, де його зустріли рушничним і кулеметним вогнем. Виявилося, що ворог довідався про наступ і приготовився до бою. У трьох напрямках було виставлено кулемети. Піхота засіла поза доми й шалено відстрілювалася. Але особиста відвага полковника Дяченка, що, з криком "Слава Україні", кинувся у ворожий вогонь, остільки підбадьорила козаків, що ворог не встиг оглянутись, а вже наша кіннота рубала центр його розпологу. Цей відважний наскок так дезорганізував ворога й таку навів паніку, що він не міг відбиватись, кидав зброю, з гістеричним криком здавався, бігав по вулицях, піднявши руки догори. Від захоплених перших полонених довідалися, що на сході села, по дорозі на Умань розположився штаб Бредова. Було післано кілька кінних, але штаб Бредова автом утік, і тільки туманна погода врятувала його. Втрати з нашого боку — один забитий. Полонені не вірили в те, що ми є українське військо, бо в офіційних наказах Добрармії було оголошено, що Українська армія зовсім розбита. Розпитувалися, хто ми такі — большевики чи махнівці. Трудно було їх упевнити, що ми частина регулярної Української армії, і тільки, коли полонених доставлено було до штабу армії, щойно там переконалися в тому, що, дійсно, мають в своєму тилу регулярну Українську армію, про яку з певністю розказували, що її немає. Крім охорони штабу генерала Бредова, господарської частини його, Управління Сквирської й Київської повітової "государственної" сторожі, на чолі з начальником сторожі та усією канцелярією його, було захоплено також багато різного майна, а головне одягу (з денника Запорожців).

Великого значіння ці сутички не мали; значіння їх було більш моральне; вже по 5–6 годинах Київцям під натиском добровольців довелося залишити Жашків, бо це був пункт, через який відходили на Уманщину й далі на південь добровольці. Марші та стале гостре поготівля перетомили наше козацтво. Крім того не було змоги хоч трохи перевести намічену ще раніше реорганізацію груп на дивізії, а також інші організаційні наміри. Негативні наслідки цього вже були помітні на прикладі Збірної групи полковника Трутенка.

Через те Командування вирішило 27 грудня повернути на південний схід у затишніше місце, на Уманщину, і 30–31 грудня захопити саме місто Умань, де в той час ще перебували добровольці.

Останнє завдання мало бути переведене по такій схемі:

1) Відділ, що мав складатися з Богданівського куреня, кінного полку Костя Гордієнка й однієї батареї (приблизно, 300 баґнетів, 120 шабель і дві гарматі) під командою полковника Литвиненка, повинен був уранці 31 грудня захопити несподіваним наскоком місто Умань.

2) Київці мали забезпечувати акцію полковника Литвиненка з заходу (з Христинівки), а Волинці зі сходу (з боку стації Тальне);

всі інші частини мали виконати свій черговий марш через стацію Поташ до села Роги; всі дивізії після форсування залізниці мусіли попсувати залізничий шлях і зробити неможливим скоре його полагодження.

3) Остаточне угрупування для армії намічалося на 15 верстов на південь від міста Умані (в районі сел Дубовової, Текучої та інших), а до м. Голованівського повинна була йти частина, що мала завданням забезпечувати розположення армії з півдня. Штаб армії — в с. Текучій.

В інструкції, що була надана полковникові Литвиненкові, категорично зазначалося, що після здобуття Умані всі частини його загону мають бути обовязково виведені з міста й розміщені десь недалеко біля міста, в самому ж місті, крім місцевої охорони, має бути встановлене військове патрулювання. Командування армії сподівалося, що незабаром підійде червоне військо, і тільки таке угрупування військ полковника Литвиненка забезпечувало б йому можливість вільного маневрування й співділання з іншими частинами нашої армії.

Перехід усієї армії через залізничу лінію Христинівка — Шпола відбувся в глупу ніч (вніч проти 31 грудня між селами Паланочка — Роги). Ще перед тим частини Київців та Волинців провадили руйнацію самої залізниці та захоплювали телефонні й телеграфні лінії, з метою розвідки. На допомогу стали енергійно місцеві селяни, що руйнували залізницю ґрунтовно — кіньми й волами; вони порозтягали рейки й шпали та всяке приладдя зі стацій і заховали все по лісах та рівчаках.

Під час горожанської війни села, що лежали недалеко від залізниць, найбільше терпіли, бо боротьба головним чином велася здовж залізничих ліній, а через те, допомагаючи нам нищити залізниці, селяни тим самим думали на деякий час здобути й для себе спокій. Взагалі, частини наші всюди тішилися співчуттям